Читати книгу - "Гробниця"

знає про цього парубка.

— Звичайно ж, якщо ви дуже зайняті… — почав був Хол.

Розчарування, що чулося в його голосі, допомогло Мередіт ухвалити рішення. До того ж, якщо не брати до уваги ворожку Лауру, вона вже кілька тижнів ні з ким довго не спілкувалася віч-на-віч, обмежуючись двома-трьома фразами.

— А чом би й ні, — відповіла Мередіт, сама здивувавшись власним словам.

Хол осміхнувся. Цього разу — радісно. І вираз його обличчя миттю змінився.

— От і прекрасно, — сказав він.

— Проте я збиралася виїхати досить рано. Виконати певну дослідницьку роботу.

— Можу поїхати разом із вами, — запропонував Хол. — Може, стану вам у пригоді. Не скажу, що знаю тутешні краї так уже й добре, але я досить регулярно бував тут упродовж останніх п’яти років.

— Попереджаю, що це може бути доволі нудною процедурою.

Хол знизав плечима.

— Мене це не лякає. Ви маєте список місць, які хочете відвідати?

— Краще я вам перелічу з голови, — пожартувала Мередіт і зробила паузу. — Я сподівалася дещо дізнатись у будівлях старого курорту в Рен-ле-Бені, але вони, виявляється, усі зачинені на зиму. Може, мені доведеться сходити в мерію та попрохати чийогось сприяння…

Обличчя Хола спохмурніло.

— З них нема жодного пуття, — сказав він зі злістю. — Це все одно, що битися головою в цегляний мур.

— Даруйте, — схаменулася Мередіт. — Я не хотіла нагадати вам…

Хол заперечно тріпнув головою.

— Це ви даруйте. Я сам винний. — Він зітхнув, а потім знову посміхнувся. — Маю пропозицію. Зважаючи на те, що вас цікавить епоха, коли жила Ліллі Дебюссі, ви, можливо, знайшли б чимало цікавого в музеї Рен-ле-Шато. Я був там лише раз, але пам’ятаю, що тамтешні експозиції дають досить добре уявлення про тогочасне життя.

Мередіт відчула приплив ентузіазму.

— Як класно!

— Зустріньмося біля реєстратури о десятій, — запропонував Хол.

Мередіт трохи завагалась, а потім вирішила, що вона надто вже обережна.

— Згода, — відповіла вона. — Десята мені підходить.

Хол підвівся й засунув руки в кишені.

— Добраніч.

Мередіт кивнула.

— До завтра.

РОЗДІЛ 33

Повернувшись до своєї кімнати, Мередіт почувалася надто заведеною, щоб лягати спати. Знов і знов прокручувала вона в голові їхню розмову, пригадуючи, що сказала вона та що відповів Хол. Намагалася прочитати те, що лишалося поміж рядків.

Чистячи зуби у ванній і роздивляючись власне відображення в дзеркалі, вона відчула сильний приплив співчуття до Хола. Він здавався таким уразливим. Мередіт сплюнула пасту в раковину. Може, сама по собі вона не цікавить його взагалі. Просто з огляду на душевний стан він потребував чийогось товариства. І все.

Уклавшись у ліжко, Мередіт вимкнула світло, і кімната поринула в м’яку темно-синю темряву. Жінка лежала, уставившись у стелю, доки кінцівки її не обважніли; сон почав оповивати її.

І відразу ж у її свідомість увірвалось обличчя, що його вона бачила в тунелі, а потім — примарна постать на дорозі. А опісля — і це було ще гірше — з пам’яті виринуло прекрасне змучене обличчя її рідної матері. Вона плакала та благала химерні голоси дати їй спокій.

Мередіт різко розплющила очі.

Ні. Нізащо! Я не дозволю минулому заволодіти мною.

Вона приїхала сюди для того, щоб дізнатися, хто вона, щоб позбутися примари своєї матері, а не для того, щоб викликати її з небуття та зробити ще реальнішою, ніж будь-коли. Мередіт відштовхнула спогади дитинства й спробувала витіснити їх образами з карт Таро, які цілісінький день не йшли їй з голови. Блазень і Справедливість. Диявол із блакитними очима та безпорадні Закохані біля його ніг, закуті в ланцюг.

Вона знову пригадала слова Лаури й почала подумки перебирати карту за картою, поволі засинаючи. Очі її злипалися. Потім її думки переключилися на Ліллі Дебюссі — бліду, з кулею в грудях, яку їй судилося носити до самої смерті. Потім їй привидівся Дебюссі. Он він сидить — насуплений, немов хмара. Щось грає на фортепіано й палить цигарку. Потім — Мері. Вона сидить у кріслі-гойдалці на ганку в Чепел-Гілл і щось читає. А ось — хлопець в уніформі в оточенні платанів на Пляс де Дьо Рен.

Мередіт почулося, як хряснули дверцята автівки й захрумтіли по гравію чиїсь черевики. Десь ухнула сова, вилітаючи на нічне полювання. Час від часу дрижали й гули рури з гарячою водою.

Потім у готелі запала тиша. Ніч обійняла будинок своїми чорними руками. Парки й галявини Домен де ля Кад міцно спали під блідим місячним сяйвом.

Минали години. Північ, друга ночі, четверта ранку.

Раптом Мередіт сіпнулась і прокинулася, вдивляючись у темряву широко розплющеними очима. Кожен нерв її тіла насторожився й завібрував. Кожен м’яз, кожне сухожилля натягнулося туго, наче струна на скрипці.

Хтось співав.

Ні, не співав. Просто грав на фортепіано. І дуже близько.

Мередіт сіла в ліжку. У кімнаті було холодно. То був той самий пронизливий холод, що й у тунелі під містком. Темрява, однак, була іншою, менш густою, якоюсь фрагментарною абощо.

Мередіт навіть здалося, що їй видно, як перед нею танцюють часточки світла, темряви й тіні. Звідкись дув легкий вітерець, хоча вона могла заприсягнутися, що всі вікна зачинені. Вітерець пестив її плечі, шию, про щось настійливо шепотів…

У кімнаті хтось є. «Проте це неможливо», — запевнила себе Мередіт. Інакше б вона щось обов’язково почула. Однак її не полишала цілковита впевненість, що хтось стоїть біля ліжка й дивиться на неї. У темряві світиться пара очей. Холодний піт виступив у неї між лопатками та в западинці між грудьми.

У кров нестримно ринув адреналін.

Ти мусиш це зробити. Негайно!

Мередіт порахувала до трьох і в пориві відчайдушної хоробрості, рвучко крутнулась та клацнула вимикачем.

Темрява кинулась навтікача й причаїлася по закутках. Немов вітаючи її та бажаючи доброго ранку, у кімнаті враз проявились обриси вже знайомих, звичних для ока предметів. Усе на місці: шафа, стіл, вікно, камінна полиця, бюрко — усе там, де й слід бути. Коло дверей ванної кімнати — переносне дзеркало, у якому відбивається червоний вогник.

Нікого немає.

Мередіт із полегкістю сперлася на високе бильце з червоного дерева. На тумбочці годинник висвічував червоним вогником час. За чверть п’ята ранку. То зовсім не очі, а мерехтливий світлодіод будильника, відбитий у дзеркалі.

Просто кошмар наснився. Звичайнісінький кошмар.

Нічого дивного, зважаючи на те, що їй довелося пережити вчора.

Мередіт відкинула ковдру, щоб охолонути, і трохи, полежала, склавши руки на грудях, як ангел на могилі, а потім підвелася з ліжка. Треба було походити, зробити якісь рухи. Тільки не лежати. Узявши пляшку мінералки