Читати книгу - "Світло в серпні"

Здавалося, він спостерігав руку здаля. Спостерігав, як вона бере тарілку, заносить її над головою й нерухоміє, як він сам, поринувши в роздуми, глибоко й помалу дихає. І почув, як обізвався його голос, немов у грі: «Шинка», побачив, як замахується рука й жбурляє тарілку на невидиму стіну. Дочекався, поки стихне брязкіт і знову розіллється тиша, допіру тоді він узяв другу тарілку. Тримав її навпереваги, принюхуючись. Це забрало трохи часу. «Боби чи зеленина? — спитав Крістмас. — Боби чи шпинат?.. Гаразд. Назовемо це бобами». Шпурнувши навідліг її, дочекався, коли стихне брязкіт. Підняв третю тарілку. «Щось із цибулею, — сказав він, розмірковуючи: „Непогана забава. І чому я раніш до такого не додумався?“ — а тоді знову вголос: — Бабське їдло». Кинув її з широкого повільного розмаху, прислухався до грюку й трохи перегодив. Тепер він почув щось інше — кроки в домі, щораз ближче до дверей. «Цього разу вона прийде з лампою», — подумав він, а на гадку спало: «Якби я подивився, то побачив би світло під дверима». Якраз замахнувся учетверте. На цю мить вона підійшла до самих дверей. «Картопля», — нарешті проказав Крістмас, розсудивши. Не оглянувся, навіть почувши, що змістився засув і відчинилися двері, а світло впало на нього, застиглого з тарілкою над головою. «Еге ж, це картопля», — мовив він вдумливо й зосереджено, як дитина, що грається на самоті. Тепер і побачив, і почув, як розбилася тарілка. Світло зникло, він почув відголос дверей і засува. Так і не оглянувся. Взяв наступну тарілку. «Буряк, — сказав він. — Все одно я його не люблю».

Наступного дня Крістмас найнявся працювати на деревообробній фабриці. Вийшов на роботу у п’ятницю. Від середи він і ріски в роті не мав. Платню дістав допіру в суботу ввечері, відробивши наднормові години по обіді. У суботу ввечері він попоїв у міському ресторані — вперше за три дні. У будинок більше не заходив. Якийсь час навіть не позирав на нього, коли йшов до халупи чи від халупи. За шість місяців він протоптав свою стежину між житлом і фабрикою. Пролягла прямо, як натягнута нитка, оминала всі помешкання, дуже скоро входила в ліс, добігала до його робочого місця біля купи тирси і з дня на день набирала точності та чіткості. Після того, як відлунав гудок о п’ятій тридцять, Крістмас повертався нею додому, щоб переодягтись у білу сорочку та темні випрасувані штани, а тоді відміряти дві милі пішки до міста й наїстися; немовби соромився свого комбінезона. Може, це й не був сором. Та якщо Крістмас взагалі не розумів, що воно таке, то тим більш не міг збагнути, що це не сором.

Він уже не старався відводити очі від будинку, але й не задивлявся на нього. Спочатку гадав, що хазяйка покличе його. «Вона перша подасть знак», — думав він. Але вона не подавала, і за якийсь час Крістмас став вважати, що вже й не сподівається на таке. А коли він уперше задивився на дім, у голову бухнула кров і зразу ж відхлинула. Тоді й сяйнуло: весь цей час він боявся вгледіти її, весь час боявся, що вона спостерігає за ним з неприхованим спокійним презирством. Здалося, що пробиває піт, що перебуто важке випробування. «Кінець, по всьому, — подумав він, — Я з цим уже впорався». Отож коли одного дня зустріч таки сталася, Крістмаса не вибило з колії. Напевно, був готовий до такого. Хай там як, а не шугнула кров у голову, коли він, випадково зиркнувши, побачив жінку на задвірках, у сірій сукні та в капелюшку. Не знати, чи весь цей час вона стежила за ним, чи бачила його, чи стежила за ним ось зараз. «Не набридай мені, і я тобі не набридатиму», — подумав він, і майнула гадка: «Це мені наснилося. Цього не сталося. У неї під білизною нема нічого такого, щоб це могло статися».

Крістмас влаштувався на роботу весною. Одного вересневого вечора він повернувся додому, ввійшов у халупу й застиг на місці з великого дива. Господиня сиділа на ліжку й дивилася на пожильця. Простоволоса. Досі він ні разу не бачив її такою, хоча в пітьмі, на темній подушці торкався її волосся — розпущеного, але не скуйовдженого. Ніколи не бачив її волосся, тож тепер стояв, втупившись у нього, а жінка дивилася на Крістмаса. Раптом він сказав собі, цієї ж миті зрушивши з місця: «Вона силкується. Я так і знав, що є вже сивина. Силкується бути жінкою і не вміє». Думав і знав: «Прийшла поговорити зі мною». Дві години по тому вони все ще розмовляли, сидячи пліч-о-пліч на ліжку в присмерку. Вона сказала, що їй сорок один рік, що народилася й прожила все життя в цій оселі. Що жодного разу не виїжджала з Джефферсона на довше, ніж півроку, та й то зрідка, і тоді тужила за цими цвяхами, дошками, кущами, деревами, полями — місциною, що була чужиною цій жінці та її роду. І дотепер, по сорока роках в її мові поміж розмазаних приголосних і невиразних голосних говірки країв, куди її закинуло життя, відчувався діалект Нової Англії так виразно, як і в мові її родичів, які ніколи не полишали Нью-Гемпширу і яких вона за свої сорок літ бачила зо три рази. Мерхло вечірнє світло, без упину линув невідь-звідки рівний, майже чоловічого тембру голос, а Крістмас, сидячи поруч жінки на темному ліжку, думав: «Вона така сама, як і всі. Чи сімнадцять їм, чи сорок сім літ, а коли настане час піддаватися, вони розливаються словами».

Калвін Берден був син священика Натанієла Беррінґтона. Наймолодший із десяти дітей, він дванадцятилітнім утік із дому на корабель, ще не вміючи (чи не бажаючи, як гадав його батько) написати своє ім’я. Здійснивши плавання навколо мису Горн до Каліфорнії, Калвін перейшов на католицьку віру й прожив один рік у монастирі. Через десять років приїхав у Міссурі із заходу, а три тижні після приїзду одружився з дівчиною із гугенотського роду, що емігрував із Кароліни через Кентуккі. На другий день по шлюбі він сказав: «Мабуть, пора мені постатечніти». І того ж дня почав статечніти. Ще не відгуляли весілля, а він уже зробив перший крок — офіційно оголосив, що відлучається від католицької церкви. Зробив це в салуні, причому наполягав, щоб усі вислухали його й висловили свої заперечення. Особливо ж наполягав на запереченнях, однак таких не було. Тобто були, але допіру тоді, коли приятелі повели його