Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

од часу зневажливо кривилась у мій бік й вельми моторно стенографувала для органів безпеки науковий спір між ортодоксальним дідом Наполійоном і прогресивним паном Фийсою.

…В ту ж пору не менш напружено й трагічно розвивалися події поза межами школи. Моя рідна баба Фіскарошка якимось чином дізналася, що через мене в школу покликали не її, а старого Наполійона, якого вона із перших днів родичання люто зненавиділа. Страшна ревність й образа шаленим огнем зайнялася у ній: як ото на її рідну кровинку, любого онука — хай він і збісняк — має ще хтось право.

— З нашої дитини, Мішку дорогий, говорили би ангели, коби не кораві Наполійони! — одразу заявила баба Фіскарошка дідови Мішови, прозваному у селі Мудрим Соломоном, коли почула, що дід Петро в школі. — Сесе вони, хріняші, нашу дитину набивають злим духом! Митрика треба спасати! Подьме скорше до школи!..

— Іди, іди, Марько, я тебе пак дожену, — тільки й порадив. І знову впав у глибоку дрімачку.

Баба одразу ж помила ноги, переодягнулася, зайшла у хлів, відв’язала козу Танкістку і, накрутивши мотузку на долоню, повела за собою. Це була ще одна дивакуватість нашої баби: як тільки збиралась кудись до великих інстанцій шукати правди або виясняти стосунки із сусідами чи й родаками, одразу брала із собою козу. Мовляв: “Я не прийшла спеціально, бо мені вшитко то до мачки… Я просто вела козу, то аби двічі хворі ноги не ганяти, зайшла вже і до вас. А так… то мені вшитко до мачки…” В залежності від пір року коза водилася: на пасло — із пасла; до цапа — від цапа; до маржинського дохтора — від маржинського дохтора… З часом це стало уже своєрідним знаменням і символом: якщо, приміром, хто починав у селі брехати, йому одразу затикали рота поговіркою: “Не води по урядах козу, як Майря Фіскарошка”.

— Михайлику, я пішла рятувати Митрика, — крикнула баба, виходячи із двору. — Ти тоже не завгуряйся, подь скорше за мною!

— Із Богоньком, Марько! Із Богоньком! — щиро побажав навздогін мудрий Соломон. — Так… так… нараз біжу, ти лем іди щасливо, — й дід ще глибше занурився у дрімоту.

Баба марширувала по вулиці з рішучим, бойовим настроєм і тим почуттям великої мiciї справедливості, з яким нині американські десантники визволяють заручників від арабських терористів і захищають інтереси Америки на Балканах. Вона тільки тепер повністю почала усвідомлювати мовлені нею ж слова: “3 нашої дитини говорили би ангели, коби не кораві Наполійони…”. О, мамко небесна! Як вона про це раніше не здогадалася? Так, так: все, що в мені було добре… Тут вона трохи затуманилась, бо нічого доброго не могла пригадати в моїй особі… Але все’дно, якщо навіть крихітка благородства ще лише думає в мені колись пробудитись — ото все із її роду Фіскарошів. А ось всі ті злі сили, які опанували і постійно терзають її дорогого онука — то все я дістав у генетичний спадок від діда Наполійона. Це відкриття настільки ошелешило бабу Фіскарошку, що ледь не втратила свідомість.

Із криком: “Гойте, люди, спасайте нам дитину!!!” — рвонула з місця і щодуху помчала до школи, волочачи за собою перелякану козу Танкістку.

Подібно бабі Фіскарошці, все більшою люттю, але уже у переміш із цікавістю, проймався у ці хвилини і дідо Наполійон у суперечці із Фийсою. Він уже одною ногою стояв на порозі, коли раптом із якимось божественним осяянням запитав:

— Пане Фийсо, чи, упаси вас Боже, ви не хочете уповісти, що я теж пішов від якоїсь засраної, перебачте на слові, мальфи — і мої, прощені би, нянько, мамка, дідики, прадідики… То што — все мальфуни?

Дід Наполійон такими очима подивився на Фийсу, наче у того на лобі щойно роги зійшли.

— Но як вам казати, Петре, — стенув ніяково плечима пан учитель. — Природа є природа. Для неї усі діти — рівні. Як кажуть мудрі, усі ми з одного тіста — і пани, і жебраки…

— Ви, пане Фийсо, не плетіть тринку-парастас, а кажіть із моста та й у воду — я теж від мальфи? — Тут Наполійон уже розізлився не на фіглю.

— Ну, я би так паскудно не уповів, як ви казали, Петре, “…засраної мальфи”, може, якраз ваш честований рід і пішов не від задрипаної, перебачте, мальфи, а від май-майкрасної, майрозумнішої.

— То я від мальфи? — гиркнув дід.

— Так! — луснув, наче горіх, пан учитель.

— Но та туйки маєте платню за мальфу! — тяжко видихнув дід.

І з усього розмаху вліпив своєю рукою-довбнею пана Фийсу межи очі. Бідний пан учитель зойкнув і полетів межи партами від столу аж до ослячої парти, за якою чинно сидів я і досьорбував останки фасолі з капустою. Клас заціпенів. Навіть Маня Крумплянка закліпала і зіщулилася від страху.

Дід Наполійон тим часом підійшов до дверей, став у царській позі і, повчально махаючи вказівним пальцем, мовив:

— Попам’ятайте, пане учителю: то, може, комунішти і їх вожді й проізошли від мальфи, а я із своїм чесним родом — від Всевишнього!

У знак глибокої шани до свого Творця дід перехрестився і гримнув за собою дверима.

Тим часом войовничий запал баби Фіскарошки, чим ближче підбігала до школи, потихеньку згасав. Якщо насампочатку вона надривала горло, що “дуплавому Наполійону, як збісному псу, вочі видовбаю”, то посеред дороги клялася, що уже тільки “заплюю вочі…”. А вже біля школи, почувши від прибиральниці Марганцовки, що дід Петро у класі і вельми гнівачий, Фіскарошка, не занижуючи собі ціни, твердо мовила:

— Авби лем, свашко, не пукнув од гнівачки… Ко-ко, айбо я ся’го не бову! Я лем єдна у світі йому усю правду уповім у вочі — лем най’го встріну.

Отже, слідкуючи, із якою швидкістю баба прогресувала від войовничої азіатки — “дуплавому Наполійону, як збісному псу, очі видовбаю” — до цивілізованої европейки — “усю правду уповім у вочі, — лем най’го стріну”, неважко здогадатися, що моя дорога хранителька врешті-решт уже й не горіла великим жаданням зустріти любого свата Наполійона. Окрім усього, Фіскарошка не тільки люто ненавиділа діда Петра, але й панічно боялася його. Тому, сторожко наблизившись до школи, Фіскарошка із нерозлучною козою Танкісткою прийняла вельми мудре рішення: не зустрічатися з ворогом “вочі у вочі”. В той час, коли дід Петро востаннє запитував пана Фийсу про своє родопоходження, Фіскарошка обійшла школу з тилу. Тут, скрутившись, як дуля, поповзла під стінами. Зупинилась під вікнами класу. Хотіла вилізти на фундамент і заглянути крадькома у шибку: що ж там творить