Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

Фелеку, потім поговоримо. Зробленого не повернеш. Зараз головне — спокій і розсудливість. Треба думати не про те, що було, а про те, що попереду.

Фелеку не терпілося про все розповісти, але Матіуш не хотів втрачати ні хвилини.

— Як бути? Телефони не працюють. Слухай, Фелеку, ти знаєш, де живуть міністри?

— А як же! На різних вулицях. Та це не біда. Ноги в мене, що треба! Недаремно я два роки газети продавав. Хочеш викликати їх у палац?

— Так, і негайно. — Матіуш поглянув на годинник: — Скільки часу тобі на це треба?

— Півгодини.

— Гаразд. Через дві години чекаю їх у тронному залі. Якщо хтось надумає відмовитися, поскаржившись на хворобу, нагадай, що в моїх жилах тече кров Генріха Лютого.

— Прийдуть як милі! — крикнув Фелек.

Він роззувся, скинув шикарний сюртук з орденом, схопив зі столу пляшку з друкарською фарбою і, вимазавши нею штани, обличчя й руки, босоніж помчав вулицями скликати міністрів на екстрене засідання. А Матіуш побіг в інший бік — у палац… Йому хотілося перед державною радою переговорити із Сумним королем.

— Де той пан, з яким ми вранці розмовляли? — насилу переводячи дух, запитав Матіуш у Клу-Клу, яка відкрила йому двері.

— Пішов і залишив на письмовому столі записку.

Матіуш увірвався в кабінет і, схопивши лист, прочитав:

Любий Матіуше!

Сталося те, чого я найбільше боявся. Я вимушений тебе покинути. Любий хлопчику, знаючи твою відвагу, не наважуюся запропонувати тобі поїхати зі мною. Але про всяк випадок повідомляю, що я їду північною дорогою. Якщо захочеш, можеш наздогнати мене верхи години за дві. Я зупинюся на заїжджому дворі і трохи зачекаю. Може, все-таки спроможешся? Пам’ятай: я твій друг. Ні за яких обставин не забувай про це. Я всіляко прагнутиму допомогти тобі. Про одне заклинаю тебе: це найбільша таємниця. Про це ніхто не повинен знати. Лист неодмінно спали. Спали негайно! Мені дуже жаль тебе, бідний сирота, і хочеться хоч трохи полегшити твою долю. Може, все-таки поїдеш зі мною? Не забудь спалити лист.

Матіуш запалив свічку й підніс до неї папір. Він почав тліти, потім, спалахнувши яскравим полум’ям, згорнувся в чорну цидулку. Згорів. Вогонь обпалив Матіушеві пальці, але він навіть не поморщився.

«Душі моїй болить більше, ніж пальцям», — подумав він.

Над письмовим столом висіли портрети його батьків.

«Бідний сирота», — поглянувши на портрети, пригадав Матіуш слова з листа і зітхнув.

Зітхнув, але не заплакав — стримався. Не гоже королеві сидіти на троні із заплаканими очима.

У кабінет безшумною тінню прослизнула Клу-Клу й зупинилася біля дверей. І хоча Матіушу було зараз не до неї, він лагідно запитав:

— Ти що, Клу-Клу?

— Білий король приховує від Клу-Клу своє горе. Білий король не хоче відкрити Клу-Клу свої таємниці. Але Клу-Клу здогадалася про все сама. Вона не покине в біді білого короля.

Клу-Клу говорила це урочисто, піднявши догори обидві руки, ніби даючи клятву. Так само присягався Матіушу у вірності її батько Бум-Друм.

— Що ж ти, Клу-Клу, знаєш? — запитав зворушений Матіуш.

— Білі королі позаздрили багатству Матіуша. Вони хочуть перемогти його і вбити. Сумний король жаліє Матіуша, але він слабкий і сам боїться могутніх сусідів.

— Тихіше, Клу-Клу! Мовчи!

— Клу-Клу мовчатиме, як могила. Клу-Клу впізнала Сумного короля. Швидше видасть тебе цей попіл, ніж Клу-Клу.

— Замовкни, Клу-Клу! Ні слова! — вигукнув Матіуш і, змахнувши на підлогу попіл, розтоптав його.

— Клу-Клу присягається: вона не скаже більше ні слова.

Час було завершувати розмову. Зі школи повернулися лакеї і всією оравою ввалилися в кабінет.

— Що за шум? — прикрикнув на них Матіуш. — З яких це пір королівські лакеї насмілюються вломлюватися в королівський кабінет із таким криком? Ви що, у школі не накричалися?

— Пробачте їм, ваша величносте, — заступився за лакеїв церемоніймейстер і почервонів так, що в нього навіть кінчики вух стали яскраво-червоними. — Бідолахи з малоліття не знали, що таке дитячі ігри й витівки. Ледве вони підросли, як стали служити посильними і кухарчуками, а потім — лакеями. І вічно від них вимагали не ремствувати й підкорятися. А зараз вони немов з ланцюга зірвалися.

— Ну добре, добре! Приготуйте тронний зал, через півгодини засідання.

— Ой, у мене на завтра уроки! — поскаржився один.

— А мені карту треба малювати.

— А мені шість прикладів задали й цілу сторінку.

— Завтра не підете до школи! — грізно перебив їх Матіуш.

Лакеї ввічливо вклонилися і, як у минулі часи, безшумно попрямували до дверей. Але у дверях знову ледве не спалахнула бійка, один штовхнув іншого, і той ударився головою об одвірок.

ХLV

римчався Фелек: замурзаний, спітнілий, у рваних брюках.

— Усе гаразд. Обіцяли бути, — доповів він і почав розповідати про себе. — У газетах писали правду: я крав гроші і брав хабарі. Коли ти замість себе посилав мене на аудієнції, я видавав дітям не всі дарунки. Те, що мені подобалося, залишав собі. За хабарі я давав дарунки трохи кращі й дорожчі. А мої приятелі, у тому числі й Антек, з’являлися щодня і брали, що хотіли. Так, все це я робив, не відпираюсь, але шпигуном не був. Я діяв за вказівкою журналіста. Це він велів, щоб мене величали бароном. Він підбив мене витребувати орден. Прикидався моїм другом. А одного прекрасного дня наказав підробити твій підпис під документом, у якому ти даєш відставку всім міністрам, дорослих позбавляєш всіх прав і передаєш владу дітям. Я не погодився. Тоді журналіст надів капелюх і сказав: «Добре, я негайно йду до короля і доповім йому, що ти крадеш гроші і береш хабарі». І я злякався: «Звідки йому все відомо? — ламав я собі голову. — Напевно, така в них професія». Виявилось, він — шпигун. Але це ще не все: він підробив один папір — відозву до дітей усього світу.

Матіуш, заклавши руки за спину, ходив по кабінету.

— Так, наробив ти справ! Але я тобі пробачаю.

— Пробачаєш? Правда? Тоді я знаю, що робити.

— Ну?

— Розповім усе батькові, а він мене так відлупцює, що я повік не забуду!

— Не треба, Фелеку. Можеш викупити свою провину інакше. Час зараз тривожний, і мені потрібні вірні люди. Ти мені знадобишся.

– }х ясновельможність пан військовий міністр! — доповів гофмейстер.

Матіуш надів корону — ох, до чого ж вона важка — і увійшов до тронної зали.

— Пане міністре, викладайте все відверто! Тільки коротко, без зайвих слів. Мені багато що відомо.

— Маю честь доповісти вашій величності: зараз ми маємо у своєму розпорядженні три фортеці з