Читати книгу - "Чорне Сонце"

якийсь час щетина росте. Нічо’, ось поп’є чаю, а тоді вже побриється.

Запалив газ, поставив чайника, щоб кишечки погріти, й пішов надвір виламати малинового дубчика в окріп. Густий малинник давно здичавів (не підчищали його), майже не родив, але з його пагонів окріп натягував такого веселого кольору, що пий – і хочеться.

– Фізкульт-привіт! – обізвалось од шляху, і Захарко побачив Гриня Бублика в «пижиковій» шапці і з рушничкою на високо піднятому плечі – той повертався від курника. – Не гукаєш у гості?

– Заходь, саме чай поставив, погріємось.

– Оце воно. Я, знаєш, хоч і в куфайці, і в шапці, а мерзну. Голька писала, що якогось кожушка мені перекинуть, але коли воно буде.

– А що, там, у городі, кожухи вже не в моді? – спитав Захарко, всміхаючись сам до себе.

– Та хто їх розбере. Може, зять собі щось краще купив. Це нам аби тепленьке, зручне. Ось керогаза, приміром, ти дав, то моя не нахвалиться. Як ми, каже, раніше обходилися без нього. Чи снідать, чи обідать, то таки ж не розпалювать у плиті. Не дурний його видумав. Чим віддячу тобі – не знаю.

– От зарядив…

– Е, не кажи, Захаре, так не годиться. З людьми тре по-людськи.

– Ось підстрелиш лисицю, продаси шкурку, то вгостиш тією, що на печінку не давить.

– Де вже мені, ноги не ті й гочі. Це якби в капкан вона йшла. Он Петро, бачу, порається у дворі, той би підстрелив. Чуєш, Петре? – гукнув Гринь.

– Що?

– Кажу, шапка і комір гуляє коло ферми, а вполювати нема кому. Може, ти візьмешся?

– Зараз прийду, побалакаємо.

– Заходь, Петре, – припросив Захарко. – Чаю вип’ємо, кишки погріємо. У мене чай як вино. Ще й червоний.

– Щас, дядьку. Руки витру, бо свиням мішав.

– Він… знає? – зіщулився Гринь.

– А що ж тут такого?

– Гм… нічого, тіки я думав…

– Петро свій чоловік! – голосно сказав Захарко, так щоб це почув і Шкандиба, який уже підходив до них.

– Кажете, дядьку, лисів розвелося багато?

– Ой, спать не дають, так дзявкотять.

– Хіба вам можна спати на службі? – стригнув Шкандиба вухами, як лошак.

– Та не можна, але подрімаєш часинку, тоді й сторожується кращенько.

– А це ружжо хоч стріляє, чи який там чорт?

– Хто його зна.

– Ходімо до хати, бо в мене окріп википить, – згадав Захарко.

– Новий наллєш, – сказав Гринь. – Це ж не керогаз, якому гасу треба. Вічний двигун, можна сказати. О.

Вони зайшли до хати, і перше, що подумав Захарко, – забув уключити плитку: під чайником не горів вогонь.

Він так і сказав:

– Диви, бий тебе коцюба. Забув уключити газ.

Підійшов, узявся за чорне кружальце – нічого не міг уторопати. Плита була включена. Повернув кружальце під другою конфоркою, черкнув сірника, однак не почув ні шипіння, ні вогонь не займався, хоча сірник уже обпікав пальці.

– Щось не те, – тихо сказав Захарко і відчув, що в нього терпне язик.

Шкандиба із Бубликом не дихали.

– Може, ви перекрили вентиля? – спитав Петро.

Захарко не обзивався. Нагнувся до плитки, нюхнув, але «газова» душа мовчала. Він би подумав, що все це йому наснилося – і хлопці-«чорти», і сині лілеї над таганком, проте чайник, якого недавно поставив на вогонь, був гарячий, а нагрітися сам він не міг. Виходить, плитка погасла недавно.

– Щось поламалося, – сказав Захарко, і малиновий дубчик затремтів у нього в руках. – Чи трубка забилася, чи ще якась чортівня дала тріщину.

– Буває, – раденько сказав Шкандиба.

– Я так і знав, що… добра не жди. Сьогодні мені приснилося, що я вмер.

– То це на життя, – пояснив Гринь. – У снах усе навиворіт. На смерть – це як зуб випаде.

– І те вороння учора… Обсіло увесь город. Я ще тоді подумав, що воно накаркає…

Захарко раптом стукнув себе по лобі.

– Все ясно! Знаєш, Петре, це ми вчора десь плугом зачепили. Точно, так воно і є. Лемешем шпортнули.

– Може бути, може бути, – замислився Шкандиба.

– І що ж тепер робити? – спитав Гринь.

– Не знаю. Ті хлопці поїхали, а тут майстрів треба. Спробуй пошукай. І де ти, Петре, з тим плугом узявся?

– Нічого, – винувато сказав ІІІкандиба. – Самі подивимось.

– Куди ж ти подивишся?

– Це ж не електрика, газ! – підсік Гринь Шкандибину гордість.

– То й що? Подумаєш – газ. Принцип той самий. Десь повредили проводку.

– Це ж не дротинку, – знов колупнув Гринь.

– При чому тут дротинка? Я кажу, принцип той самий. Принцип – шурупаєте?

– Принцип, – пхекнув Гринь. – Біжи розберись у ньому.

– І розберуся.

– Ну-ну.

– Значить, так, – підсмикнув Шкандиба рукави. – Ця трубка виходить крізь стіну надвір, так?

Його слухали мовчки.

– Так, – сказав сам собі Шкандиба і повів вухами, ніби вони, як міношукачі, чули метал під землею. – Далі трубка закопана, але й дурний дотумкає, що вона тягнеться прямісінько до газопроводу, так? Так. Не могли ж вони класти її навскоси чи криво. Не я буду, якщо трубка не лежить ось так рівненько, як електричний дріт. То що нам зостається робити?

Гринь подивився на Захарка, і його очі казали: бач, у цього Шкандиби таки є «голія» в голові.

– Міркуємо далі, – водив електрик вухами, як локаторами. – Оскільки ми орали город, то могли зачепити тіки трубку, що веде до цього… як його…

– Геерпе, – підказав Захарко.

– І я так кажу. Значить, геерпе ми не зачепили, бо воно вкопане он там за городом. Правильно, дядьку Захаре? А раз так, то несіть лопату. Тікає ваш газ десь під землею. А ми його переймемо, ясно?

– Ясно, – сказав Гринь. – Принцип.

– До вас, дядьку, на третій день доходить. Ви ще побачте, як я за тим принципом усе й залатаю.

– Ізолєнтою?

– Поки що не знаю. Де лопата? – крикнув Шкандиба на Захарка, до якого і справді той «принцип» доходив туго. Це якби зварку та автогена просили, то воно ще куди не йшло, а то ж вимагають всього-на-всього якогось заступа.

Проте слухняно пішов у комірчину, довго переставляв усякий старий непотріб, посліджений мишами, поки наткнувся й на мідну табличку, що має колись висіти на його могилі. Одна літера вже облущилась, і тепер той напис читався: «Ско’обагатько Захарій Федотович, 1916-19…» Наче то Райченко подав йому знак, і нічого доброго Захаркові це не віщувало.

Нарешті знайшов побиту іржею лопату, приніс Шкандибі, той покрутив головою і сказав:

– Ви що – в музеї взяли цей інструмент? – сплюнув і пішов додому по гострого заступа. Повернувся ще й з чемоданчиком, у якому зберігав своє монтерське причандалля, – це вже Захарка обнадіяло.

Шкандиба присів навпочіпки коло тильної стіни