Читати книгу - "Син"

будиночку, жити було дешевше, ніж в Осло. Якщо температура падала набагато нижче нуля, люди збирались у найменш холодному будинку. Тобто у нас. Вони зазвичай сиділи гуртом до ранку і пили червоне вино, оскільки бракувало матраців, щоб усіх повкладати спати. А вранці влаштовували великий спільний сніданок.

– Звучить славно.

Стіґ сів поруч з нею.

– Так воно й бувало. Люди тут дбали одне про одного.

– Як ідилічно.

– Щодо цього не скажу. Час від часу вони сперечалися через гроші, ганили мистецтво колег чи спали з їхніми половинами. Але тут вирувало життя, і воно було захопливим. Ми з сестрою тривалий час вірили, що мешкаємо в справжньому Берліні, аж доки батько показав мені на карті, де справжній Берлін. І пояснив мені, як це далеко – більше тисячі кілометрів. Але пообіцяв, що одного чудового дня ми туди поїдемо всі разом і побачимо Бранденбурзькі ворота і палац Шарлоттенбурґ, де ми з сестрою будемо принцесами.

– І ви, зрештою, таки з’їздили?

– У справжній Берлін?

Марта похитала головою.

– У моїх батьків ніколи не було так багато грошей. І вони не дожили до старості. Мені було вісімнадцять, коли вони померли, і я мусила піклуватись про свою сестру. Але я завжди мріяла про Берлін. Настільки, що я більше не впевнена, чи він таки існує в реальному світі.

Стіґ повільно кивнув, заплющив очі і ліг горілиць у траву.

Вона подивилась на нього.

– Чом би нам не послухати ще оту твою музику?

Він розплющив одне око. Примружився. Depeche Mode? Але ж і CD, і плеєр залишились у машині.

– Дай мені свій мобільний, – сказала вона.

Він передав їй телефон, і вона почала натискати кнопки. Незабаром з маленьких динаміків полилась ритмічна музика. Тоді незворушний голос запропонував їм подорож. У Стіґа був такий приголомшений вигляд, що вона не втрималась від сміху.

– Це називається Spotify, – сказала вона, кладучи мобільний між ними. – Сервіс дає можливість стримінгу музики просто з Інтернету. Невже це все така новина для тебе?

– Нам у в’язниці мобільні не дозволяли, – сказав він, нетерпляче підбираючи мобільний із землі.

– У в’язниці?

– Я відбував термін.

– За наркотики?

Стіґ прикрив долонею очі від сонця.

– Так, за них.

Вона кивнула. І коротко посміхнулась. А як вона собі уявляла? Що він героїновозалежний наркоман і законослухняний громадянин? Він пройшов той шлях, на який сам ступив. Як усі на тому шляху.

Вона взяла у нього телефон. Показала йому функцію GPS і як вона може показати їм на карті, де вони перебувають, як розрахувати найкоротший маршрут у будь-яку точку світу. Вона зняла його камерою мобільного, увімкнула кнопку запису у функції диктофона, піднесла телефон і попросила Стіґа сказати що-небудь.

– Сьогодні чудовий день, – промовив він.

Вона зупинила запис і програла йому.

– Це що, мій голос?! – запитав він здивовано і збентежено.

Вона натиснула «стоп» і програла знову. Голос пролунав через динаміки з металічним відтінком і приглушено: «Це що, мій голос?»

І вона знову засміялась, коли побачила вираз його обличчя. Вона засміялася ще голосніше, коли він вихопив у неї телефон, знайшов кнопку запису і заявив, що тепер її черга, тепер вона має що-небудь сказати. Або має заспівати!

– Ні! – запротестувала вона. – Мене більше влаштовує, щоб ти зняв мене на фото.

Він похитав головою.

– Голос – набагато краще.

– Чим?

Він зробив мимовільний рух, ніби закладаючи пасмо волосся за вухо. Типовий жест людини, яка мала довге волосся такий тривалий час, що не може звикнути до того, що воно відстрижене.

– Зовнішність людини може змінюватись. А голос залишається незмінним.

Він подивився ген за море, і вона простежила його погляд. Нічого там не було, крім мерехтливої поверхні, ширяння чайок, верхівок скель над водою і поодиноких вітрил.

– Деякі голоси не міняються, – підтвердила вона.

Вона думала про немовля. Дитячий плач у рації. Він завжди незмінний.

– Ти любиш співати, – сказав він. – Але тоді, коли ніхто не чує.

– З чого ти взяв?

– Ти любиш слухати музику. Та коли я попросив тебе заспівати, у тебе був такий самісінький вигляд, як у тієї дівчини в їдальні, якій ти передала ключі.

Вона здригнулась. Він що, читає її думки?

– Чого вона так боялась?

– Нічого, – сказала Марта. – Вони з іншою дівчиною мають перебрати і впорядкувати архів на горищі. Ніхто не любить туди підніматись. Тому ми виконуємо там усю роботу по черзі.

– Що не так з тим горищем?

Марта подивилась на чайку, що трималась у повітрі високо над морем майже на одному місці, лише трохи переміщаючись туди й сюди. Вітер там, угорі, напевне набагато сильніший, ніж тут.

– Ти віриш у привидів? – тихо спитала вона.

– Ні.

– Я теж.

Вона сперлась на лікоть так, щоби бачити його не обертаючись.

– Центр Іла на вигляд – типова споруда кінця дев’ятнадцятого століття, якщо ти звернув увагу. Але насправді будинок звели у 1920-ті. На початку там містився звичайний пансіонат.

– Чавунні літери на фасаді…

– Правильно, – вони з тих часів. Але під час війни німці перетворили його на будинок для самотніх матерів з дітьми. З тих років походить чимало трагічних історій, які залишили свій слід у стінах будинку. Одна з жінок, яких там оселили, мала хлопчика, немовля, і стверджувала, що народила його від непорочного зачаття. В ті часи нерідко траплялося, що дівчата, опинившись у подібному становищі, таке вигадували. Чоловік, на якого всі думали, був одружений. А сам він, звісно, заперечував, що він батько дитини. Щодо того чоловіка ширились різні чутки. Перша – буцімто він член Опору. Інша – що він німецький шпигун, який проник у лави Опору, і саме тому німці дали жінці місце в тому домі й не арештовували того чоловіка. Та хоч би там як, одного ранку підозрюваного батька дитини застрелили в переповненому трамваї в центрі Осло. Убивцю не знайшли. В Опорі стверджували, що ліквідували зрадника, а німці – буцімто вони знищили одного з членів Опору. Щоб переконати тих, хто сумнівався, німці повісили тіло на маяку Карвінен.

Марта показала на протилежний берег.

– Моряки, проминаючи маяк у світлу пору доби, бачили на ньому понівечений чайками муміфікований труп, а ті, хто опинявся поблизу вночі, могли бачити велетенську тінь людського тіла на воді. Доки раптом одного чудового дня тіло зникло. Дехто казав, що труп зняли люди з Опору. Але з того дня у жінки почав потьмарюватись розум, і вона стала твердити, ніби небіжчик її переслідує. Мовляв, уночі він прийшов до неї в кімнату, нахилився над колискою своєї дитини, а коли вона закричала до нього, щоб