Читати книгу - "Сімнадцять спалахів весни"

До кінця.

— Мені нема чого говорити.

Рольф підвівся, відійшов до вікна й, розчинивши його, мерзлякувато зіщулився:

— Знову мороз, — сказав він. — Коли ж весна настане? Ми всі дуже стомилися без весни.

Він зачинив вікно, підійшов до Кет і попросив її:

— Будь ласка, руки.

Кет простягла руки, і на її зап'ястях зімкнулися наручники.

— І ноги, будь ласка, — сказав Рольф.

— Що ви хочете робити? — спитала Кет. — Що ви задумали? Він клацнув замками кайданів на її щиколотках і покликав:

— Гельмут! Барбара!

Ніхто йому не відповів. Він розчинив двері і ще раз покликав:

— Барбара! Гельмут!

Ті вбігли прожогом у кімнату, бо звикли до спокійного голосу Рольфа, а зараз він був істеричний, високий, зривистий. У Рольфа були всі підстави так кричати: Мюллер доручив йому сьогодні, саме сьогодні, примусити росіявку заговорити. Коли Штірліц попадеться, головний козир повинен бути в кишені Мюллера.

— Принесіть немовля, — сказав Рольф.

Гельмут пішов за хлопчиком, а Рольф підсунув до вікна невеличкий стіл, на якому стояла ваза з штучними квітами. Потім він розчинив вікно й сказав:

— Я недаремно нагадав вам про мороз. Досить потримати вашу дитину три чи п'ять хвилин ось на цьому столі — голеньку, без пелюшок, — і вона помре. Або — або. Вирішуйте.

— Ви не зробите цього! — закричала Кет і вся затремтіла на стільці. — Ви не зробите цього! Вбийте мене! Вбийте! Вбийте мене! Ви не можете цього зробити!

— Так, мені це буде дуже страшно робити! — відповів Рольф. — Але іменем усіх матерів рейху я зроблю це! Іменем дітей рейху, які гинуть під бомбами, я зроблю це!

Кет упала із стільця, покотилася по підлозі, благаючи:

— Невже у вас немає серця?! Що ви робите?! Я не вірю вам!

— Де дитина?! — закричав Рольф. — Несіть її сюди, чорт візьми!

— Ви ж мати! — сказала Барбара. — Будьте розсудливою…

Вона говорила і вся тремтіла, бо такого їй ще не доводилося бачити.

Гельмут увійшов з дитиною на руках. Рольф забрав у нього хлопчика, поклав на стіл і заходився його розповивати. Кет закричала страшно, по-звірячому.

— Ну! — загорлав Рольф. — Ви не мати! Ви тупа вбивця! Ну!

Хлопчик плакав, і ротик у нього був квадратний від образи.

— Ну! — все ще репетував Рольф. — Я не рахуватиму до трьох. Я просто відчиню вікно й скину з твоєї дитини ковдру. Ясно? Ти виконуєш свій обов'язок перед своїм народом, я — перед своїм!

Кет раптом відчула якусь полегкість, усе навкого наповнилося дзвоном, і вона знепритомніла.

Рольф сів на краєчок столу й сказав:

— Гельмут, візьми хлопчика…

Солдат узяв дитину й хотів уже йти, але Рольф зупинив його:

— Зажди. Вона зараз прийде до тями, і я продовжуватиму… Барбара, будь ласка, принесіть води. Їй і мені. І серцеві краплі.

— Скільки їй треба капати?

— Не їй, а мені!

— Гаразд. Скільки?

— Звідки я знаю?! Десять. Чи тридцять…

Він сів навпочіпки перед Кет і поплескав її по щоках.

— Довго це в них триває? — спитав Рольф Гельмута.

— Скільки часу це тривало б з вашою матір'ю?

— Так… З моєю матір'ю… Ця сволота хоче бути чистенькою, а мені доручають це паскудство… Дайте сірника, будь ласка.

— Я не курю.

— Барбара! — крикнув Рольф. — Захопіть сірники!

Барбара принесла дві склянки води. Рольф випив ту склянку, де вода була каламутна, трошки голубувата. Він скривився й сказав:

— Фу, яка гидота.

Закуривши, він сів навпочіпки перед Кет і підняв їй повіко. На нього глянула широко відкрита зіниця.

— А вона не померла? — спитав він. — Ану, Барбара, подивіться…

Барбара повернула голову Кет.

— Ні. Вона дихає.

— Зробіть з нею що-небуть. Часу мало. Там ждуть.

Барбара почала бити Кет по щоках — обережно, масажуючи, дуже ласкаво. Набравши в рот холодної води із склянки, вона пирснула нею в обличчя Кет. Після цього Кет глибоко зітхнула, і обличчя її кілька разів звела судома. Хлопчик все ще надривно кричав.

— Та зробіть ви з ним що-небуть! — попросив Рольф. — Неможливо слухати.

— Він хоче їсти.

— Чого зарядили, як папуга?! Думаєте, у вас одного є серце!

Хлопчик кричав, захлинаючись плачем, — крик його був пронизливий. Личко стало синє, повіки набрякли, і губи обкидало білим.

— Ідіть! — махнув рукою Рольф, і Гельмут вийшов.

Кет опритомніла, коли Гельмут виніс хлопчика. Хлопчик кричав десь неподалік, але в кімнаті було тепло, отже, Рольф ще не відчиняв вікна.

«Краще б я вмерла, — жалібно подумала Кет. — Це було б порятунком. Для всіх. Для маленького, для Юстаса і для мене. Це найпрекрасніший, найдобріший вихід для мене…»

Рольф сказав:

— По-моєму, вона опритомніла.

Барбара знову опустилася На коліна перед Кет і відкрила двома пальцями їй очі. Кет дивилася на Барбару, і повіко її сіпалось.

— Так, — сказала Барбара.

Кет зараз спробувала прикинутися непритомною, але обличчя видавало її; воно знову ожило, непідвладне її волі, бо в сусідній кімнаті плакав її хлопчик.

— Досить, досить, — сказав Рольф. — Де була правда — там була правда, а зараз ви починаєте бабські ігри. Не вийде. Ви взялися за чоловіче діло, і фокуси тут не пройдуть. Барбара, допоможіть їй сісти. Ну! Розплющіть очі!

Кет не поворухнулась і очей не розплющила.

— Гаразд, — сказав Рольф. — Облиште її, Барбара. Я ж бачу вона чує мене. Зараз я покличу Гельмута й відчиню вікно, і тоді вона розплющить очі, але буде вже пізно.

Кет заплакала.

— Ну? — спитав Рольф. — Надумали?

Він сам підняв її і посадив на стілець.

— Будете говорити?

— Я повинна подумати.

— Я допоможу вам, — сказав Рольф. — Щоб ви не відчували себе відступницею.

Він витяг з кишені фотографію Штірліца й показав її Кет так, щоб обличчя штандартенфюрера не було видно Барбарі.

— Ну? Ясно? Який смисл вам мовчати? Будемо говорити?

Кет мовчала.

— Говоритимеш?! — раптом страшно, проразливо закричав Рольф і стукнув кулаком об край столу так, що підскочила ваза з штучними квітами. — Чи мовчатимеш?! Гельмут!

Увійшов Гельмут з хлопчиком, і Кет потяглася до нього, але Рольф вихопив дитину в Гельмута й відчинив вікно. Кет хотіла кинутися на Рольфа, але впала, вона страшно кричала, Рольф теж щось кричав — і раптом сухо прозвучали два постріли.

«Монсиньйору Кадічеллі, Ватікан.

Дорогий друже!

Мені зрозуміла й надзвичайно дорога та увага, з якою папський двір, що виявив глибоку мужність у дні опору нацистам, зараз вивчає всі можливості, щоб допомогти людству здобути такий необхідний усім на цій землі мир…

Мені зрозуміло, з яких саме причин ви так скептично поставилися до тих обачних пропозицій, які вніс на Ваш розгляд генерал Карл Вольф. Ви пережили нацистську окупацію, Ви на власні очі бачили те страшенне беззаконня,