Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

залежало від гетьманового настрою — варто йому бровою повести, і їм смерть — отже, треба все терпіти і ще й гамувати вибухи гніву, аби привести його ad mitiorem et saniorem mentem[52].

У такому дусі й озвався тихим голосом кармеліт Лентовський, від природи чоловік смиренний і боязливий:

— Дасть Бог, ці новини з Литви про Турів і Мозир переміняться.

Та ледве він договорив, як Федір Вишняк, полковник черкаський, перехилившись, замахнувся булавою, цілячи кармелітові в потилицю; на щастя, він не дотягнувся, бо їх розділяло четверо бенкетників, але натомість крикнув:

— Мовчи, попе! Не твоє діло брехню мені задавати! Ходи-но надвір, навчу я тебе, як полковників запорозьких шанувати!

Його кинулися вгамовувати, але, не змігши нічого вдіяти, витурили геть із хати.

— Коли ж ти, милостивий гетьмане, хочеш комісію зібрати? — спитав Кисіль, намагаючись перевести розмову в інше русло.

На нещастя, й Хмельницький не був уже тверезий, тому відповів швидко й ущипливо:

— Завтра думати й гадати будемо, бо зараз я п’яний! Що ви мені про свою комісію торочите, не даєте з’їсти й випити! З мене цього годі! Хай буде війна! — І гетьман грюкнув кулаком об стіл так, аж попідскакували тарелі й кінви. — За ці чотири тижні я вас на голову поставлю й ногами затопчу, а наостанці ще й турецькому султанові продам. Король на те й король, щоб стинати голови шляхті, князям і магнатам. Згріши князь — утнути йому шию, згріши козак — утнути йому шию! Ви погрожуєте мені шведами, але й вони мене не здержуть. Тугай-бей — брат мені, рідна душа, єдиний сокіл на світі, ладен негайно зробити все, про що я попрошу, а його гніздечко неподалік.

Тут Хмельницький, як це часто-густо з п’яними буває, ураз змінив гнів на розчулення — аж голос затремтів у нього від сліз на солодку згадку про Тугай-бея.

— Ви хочете, щоб я на турків і татар шаблю підняв, але нічого не вийде! На вас я з добрими другами своїми піду. Уже полкам сповіщено, аби молодці добре коней годували і в дорогу ладналися без возів, без гармат — усе це я у ляхів знайду. Хто з козаків візьме воза, тому звелю шию урізати, і сам коляски не візьму, хіба що в’юки і сакви — і так дійду аж до Вісли і скажу: «Сидіть і мовчіть, ляхи!» А будете із Завісля кричати, і там вас знайду. Остобісіло ваше панування, ваші драгуни, гади ви прокляті, самою неправдою живете!

Гетьман підхопився з лави, рвав на собі чуба, бив ногами об підлогу, кричачи, що війна мусить бути, бо йому вже наперед гріхи відпущено і дано благословення, що йому байдуже до комісії і комісарів і він навіть на перемир’я не згоден.

Нарешті, бачачи переляк комісарів і зметикувавши, що як вони зараз поїдуть, війна почнеться взимку, такої пори, коли не можна й окопатися, а козаки погано б’ються у відкритому полі, трохи вгамувався і сів на лаву, схиливши голову на груди, упершись руками в коліна й хрипло відсапуючи. Відтак знову вхопив чарку горілки й вигукнув:

— За здоров’я його величності короля!

— На славу і здоров я! — підхопили полковники.

— Гей, Кисілю, не сумуй, — мовив гетьман, — і до серця не бери того, що кажу, бо я п’яний. Мені ворожихи наворожили, що війна мусить бути… але я зачекаю до першої трави, а потім хай буде комісія, після якої я бранців відпущу. Мені казали, що ти хворий, тож випиймо і за твоє здоров’я.

— Дякую тобі, гетьмане запорозький, — відповів Кисіль.

— Ти мій гість, я про це пам’ятаю.

Сказавши це, Хмельницький знову ненадовго розчулився і, поклавши руки воєводі на плечі, наблизив своє широке розпашіле обличчя до його блідих запалих щік.

За ним і полковники почали підходити до комісарів і подружньому потискати їм руки, плескати по плечах, повторюючи за гетьманом: «До першої трави!» Комісари почувалися як на тортурах. Мужицьке дихання, пропахле горілкою, обдавало обличчя цих високородних шляхтичів, для котрих потиски спітнілих рук були так само нестерпні, як і кривди. Серед виявів грубої сердечності не бракувало й погроз. Одні кричали воєводі: «Ми ляхів хочемо різати, а ти наш чоловіків, інші казали: «Ну що, пани! Колись били нас, а тепер ласки просите?! На погибель же вам, білоручкам!» Отаман Вовк, що колись мірошникував у Нестеварі, кричав: «Я князя Четвертинського, мого пана, зарізав!» «Видайте нам Ярему, — горланив, заточуючись, Яшевський, — і ми вас живими відпустимо!»

У покої стало нестерпно спечно і душно, стіл, завалений недоїдками м’яса, скоринками хліба, залитий горілкою і медом, мав огидний вигляд. Нарешті увійшли ворожихи, себто віщунки, з якими гетьман зазвичай пив до пізньої ночі, слухаючи передбачення: позгорблювані, зжовклі старезні баби й рум’янощокі молодиці — предивні створіння, що вміли ворожити на воску, на пшеничних зернах, на вогні й водяній піні, на дні пляшки або на людському жирі. Враз між полковниками й молодшими з ворожок почалися забави й пересміхи. Кисіль мало не знепритомнів.

— Дякуємо тобі, гетьмане, за частування, і прощавай, — мовив він кволим голосом.

— Я завтра до тебе, Кисілю, на обід приїду, — відповів Хмельницький, — а зараз ідіть собі. Донець із молодцями проведуть вас додому, щоб чернь вам чогось, бува, не учворила.

Комісари вклонилися і вийшли. Донець із молодцями й справді чекав перед палацом.

— Боже! Боже! Боже! — стиха прошепотів Кисіль, затуляючи обличчя долонями.

Почет мовчки рушив до садиби, де зупинилися комісари.

Але виявилося, що їх уже розквартирували, та ще й далеченько один від одного. Хмельницький зумисне поселив їх у різних частинах міста, аби важче було сходитись і радитися.

Воєвода Кисіль, стомлений, знеможений, ледве тримаючись на ногах, негайно ліг у ліжко й аж до ранку нікого не хотів бачити, лише ополудні звелів покликати Скшетуського.

— Що ж ти, ваша милость, учинив? — сказав він йому. — Що накоїв! Своє і наше життя міг занапастити.

— Меа culpa[53], ясновельможний воєводо! — відповів рицар. — Але мене delirium[54] пойняло, і я волів краще сто разів загинути, аніж на таке дивитися.

— Хмельницький твій задум розгадав. Я ледве efferatam bestiam[55] угамував і вчинок твій пояснив. Але він сьогодні має у мене бути і, напевно, про тебе спитає. Скажеш йому, що я дав наказ відвести жовнірів.

— Від сьогодні приймає команду Бришовський — йому відпустило.

— От і добре, бо ти, добродію, надто впертий, як на сьогоднішні часи. Важко мені тобі за щось дорікати, хіба що за необережність, але одразу видно — молодий ти і болю душевного терпіти не