Читати книгу - "Будинок з привидами"

Загалом кажучи, це дуже цікаво: людина сама з себе робить сироту. А може, ти схотів би, щоб тебе вважали за підкидька, га? Але чому саме ти зрікся, не можеш сказати? Батько, я розумію, був контрик, так би мовити, падлюка щодо революції, і в тебе були підстави. Ну, а ось з матір'ю як же?

— Я трохи не розумію суті питання, — повільно, очевидно хвилюючись, сказав Котька. — Жінка, яка фізично була моєю матір'ю, з морального боку для мене чужа і була дружиною людини, ворожої нам… Тому я… Та й, крім того, вона була посереднім експлуататором.

— Кого ж, цікаво, вона експлуатувала? — спитав Коломієць.

— Як кого? — обурився Котька. — Покоївку… нарешті хворих, тобто пацієнтів…

У залі почувся сміх. Я не зрозумів, чи сміялися з питання, яке поставив Коломієць, чи з Котьчиної відповіді. Микита, не звертаючи уваги на смішок, спитав:

— Значить, ти стверджуєш рішуче, що в тебе з матір'ю ніяких зв'язків нема?

— Стверджую рішуче! — гордо сказав Котька.

— Зрозуміло! Значить, круглий сирота. Ні батька, ні матері, а несвідомий дядько перебіг у Румунію та маєток собі там з горя купив, — сказав Микита і, звертаючись до голови, додав — У мене запитань більше нема!

Поки інші комсомольці ставили Котьці різні дріб'язкові запитання: скільки йому років, чи багато він заробляє у свого кустаря і чи давно перестав вірити в бога, — я похапцем придумував, що мені казати, коли почнуться відводи.

Котька тримався на зборах дуже хоробро, він говорив такі слова, як «суть питання», «з морального боку», «посередній експлуататор»… Мабуть, хтось навчив його виступати тут з такими вченими словами.

— Переходимо до обговорення, — сказав голова. — У кого є відводи?

По залу пройшов шурхіт, і стало дуже тихо. Голова звівся навшпиньки, вдивляючися далеко в кінець залу. Він здавався зараз дуже довгим; і ще здавалося, він розчавить обома широкими долонями вкритий кумачем маленький столик. Коломієць обернувся і став розглядати комсомольців, які сиділи ззаду. Він неначе хотів догадатися заздалегідь, хто буде давати відвід.

Котька дивився у вічі голові. Видно було — йому дуже кортіло повернутися обличчям до зборів, але було страшно.

У цій настороженій тиші я почув, як загорілий комсомолець, що сидів позаду мене, сказав сусідові:

— Випадок цікавий!

Почувши шепіт, голова спитав:

— Ти маєш відвід, так, Поливко?

Загорілий комсомолець зніяковів від несподіванки і буркнув:

— Та ні, я просто так.

— Кажи, Петрусю, — сказав я і штовхнув Маремуху.

— Добре мені діло. Чому я? Кажи ти перший!

— Ми ж умовились. Я буду останній, — сказав я.

— Але ж Сашка нема? — заскиглив Петько. — Я не буду перший. Кажи!

— Хто хоче сказати? Не соромтеся, товариші! Що? — спитав голова.

— Ну, Петько! — загрозливо засичав я у вухо Маремусі.

Петько мовчки сопів.

— У мене є відвід! — вигукнув я, наважившися, і, неначе на уроці в трудшколі, підняв угору руку.

— Ну що ж, давай! — пожвавішав голова. — Виходь на сцену.

— Та я звідси…

— Виходь, виходь… — закликав голова.

Мені дуже не хотілося йти туди так далеко, до столика президії, і я попросив:

— Краще я звідси. Все одно!

— Хай хлопець говорить з місця! Не збивай його! — гукнули голові.

Махнувши рукою, він сів на табуретку, допитливо дивлячися на мене.

Але мене вже й так збили. Все, що я хотів сказати, я забув. Я бачив перед собою десятки уважних і незнайомих очей, тільки десь далеко маячило усміхнене обличчя Коломійця. Котька теж дивився на мене, і я бачив у його погляді неприховану злобу. Що казати? Як починати? Сказати про те, як Григоренко бив у трудшколі Маремуху? Але ж це дрібний факт, про це ми вирішили не говорити. А що ж іще?

Збори чекали.

Було тихо. І страшно.

Я зрозумів, що коли що одну секунду простою так, мовчки, мене піднімуть на сміх. Треба було говорити. Що —. неважливо. Тільки б говорити.

— Товариші! — задихаючись від хвилювання і ледве не пустивши півня, сказав я. — Ми добре знаємо… Я добре знаю цього, — тут я поперхнувся і видушив хрипко, — типа… Його родич був гетьман Петро Дорошенко, а сам він був начальником патруля «удавів» у петлюрівських…

Гучний регіт перебив мене. Я бачив навколо обличчя комсомольців, які сміялися.

— Чого ви смієтеся? — заглушаючи гомін, закричав я з усієї сили. — Хіба я неправду кажу? Правду! Він був начальником патруля «удавів» у петлюрівських скаутів, а його батько… — Але, згадавши тут, що про батька вже говорити не варт, я знову збився і після хвилинної паузи швидко пробурмотів: — Він хоче вступити в комсомол, щоб кар'єру собі зробити, він завжди проти Радянської влади був, ви йому не вірте!..

Треба було говорити ще, багато треба було говорити, але я відчув, що нічого більше сказати не зможу, — ні однієї доладної думки не було в мозку, і язик обважнів.

Махнувши рукою, я сів на лаву. Я не зміг дивитися на Петька, мені було соромно перед ним, що я оскандалився.

— Ти кінчив, хлопче? — гукнув голова.

— Кінчив, — тихо відповів я, і по залу знову пролетів смішок.

— Дозвольте довідку з приводу цього відводу! — почув я жорстокий, спокійний голос Котьки.

— Які зараз можуть бути довідки? — сказав голова. — Довідку подаси в кінці обговорення. Що?

— У мене довідка в порядку ведення зборів! — не здавався Котька. — Два слова — і все буде ясно.

— Хай говорить! — крикнув голові загорілий комсомолець. — Дай йому слово.

Голова кивнув Котьці:

— Говори, тільки коротко.

— Я скажу дуже коротко! — ще твердіше почав Котька. — Навряд чи можна назвати відводом цю нісенітницю, яку сказав даний товариш; ви самі розумієте, що це дурниця. Річ у тому, що тут зі мною зводяться особисті рахунки…

— Мотиви? Факти? — перебив Котьку голова.

— Зараз скажу, — солідно відповів Котька. — Вся справа в тому, що разом з цим товаришем ми залицялися до однієї дівчини і ця дівчина віддала перевагу мені, ну, а він, ясно, тепер…

— Неправда! Ти брешеш! — закричав я з місця.

— Тихше, Манджура. Потім скажеш! — ласкаво крикнув мені Микита, і його голос заспокоїв мене. Я зрозумів, що Коломієць на моєму боці.

— І ясно, що він тепер ненавидить мене на особистому грунті! Через ревнощі, — продовжував Котька і посміхнувся, думаючи викликати у зборів співчутливу усмішку. — Крім того, — продовжував Котька, — коли ще був живий мій колишній батько, то цей парубчак разом з іншою зарічанською шантрапою не раз залазив до нас у сад. Якось батько піймав його, скинув йому штани і відшмагав кропивою. Але ж я за це не відповідаю? — І, розводячи руками, як справдешній артист, почуваючи себе переможцем, Котька усівся на місце.

Усе, що