Читати книгу - "Биті є. Макар"

перелякано пробелькотів літератор.

– Геракле! – весело вигукнув механік. – Це наказ, мать твою!

Горила зацікавлено примружив око, зиркнув на літератора.

– Ти знаєш цього…

– Мовчати! У хол! – Макар щосили вдарив руків'ям пістолета по стіні.

Ба-бах! Куля в стіні.

Заручники й охоронці вирячилися – хто від здивування, хто від жаху, а ноги тим часом уже рятували – несли їх до холу.

Тут похазяйнували чужі. Макар зиркав хижо, дивувався: пальми зсунуті в кут, крісла попереставлені, біля стіни поряд із кавовим автоматом з'явився стіл – на ньому комп'ютер, невеликий ящик, схожий на переносну рацію…

– Суки!

Кинувся до великих скляних вікон холу – закрити напівпрозорими портьєрами. Те, що треба! Ззовні, певно, видно силуети людей, а де хто – не роздивитися! Запаритеся, падли, вираховувати сміливця!

– На підлогу!

Заручники попадали там, де стояли. Ні! Не годиться. Розсадив їх при стіні. Поставив поміж них пальми та крісла. Отак краще! Не дотягнутися одному до одного, хоч би як прагнули.

Спробував зосередитися – головне ж попереду! Не виходило. Емоції рвали в шмаття. Нарешті! Нарешті! Через майже два місяці після захоплення фабрики він повернувся. Стіни рідні, машинки, тканини, манекени у кімнатці в кінці першого поверху… Манекени. То добре! Майже два місяці не бачив свого! Ясно у голові. Знає, як… А ті консультанти, потвори, півтора лимона вимагали за те, щоби він зміг на фабрику ввійти… Козли! Він і без грошей…

Зі свого кута пискнув літератор:

– Пане терористе! Даруйте… Пане Макаре! Дозвольте… Це ж усе не по-справжньому? Наші славні правоохоронні органи… Вони би ніколи…

Макар вишкірився. На «сігмівців» указав зухвало.

– Ось вони, твої славні правоохоронні органи, Геракле!

Дістав точну копію «Макарова», клацнув перед носом Горили – вогник спалахнув.

– Що, бійці, обісралися? Це запальничка, придурки!

Горила всміхнувся недобре.

– Грайся… Недовго…

– Мовчати!

– Матір Божа! Дозвольте мені взяти відгул! – схлипнув Пустовоєв.

– Розслабся, Геракле! Слухай музику, – спокійно відказав Костя Шнуровський.

Макар напружився. Побіг до столу. Вимкнув радіо, обірвав шнури на невеличкому ящику, схожому на переносну рацію.

– Пізно… – азартно всміхнувся Горила.

– Що за хрінь? Хто тут… – Макар прислухався.

Просто під парадним входом до фабрики бренькала гітара.

Зіна зітхнула.

– Це Тьомка… Старший мій…

Макар став проти Зіни – в очах німе питання. Зіна знизала плечима.

– Що?! Думала, і його влаштую на цю… роботу.

Макар ошелешено виматюкався.

– Чудовисько… Вставай. Дай допоможу! Ідімо до дверей! Скажи, хай валить звідси.

– Шкода, – сказала Зіна. – Нам гроші потрібні.

– А не боїшся двері відчиняти? – спитав Горила.

– Я тепер нічого не боюся! – зухвало закричав Макар.

За п'ять хвилин під будівлею стало тихо.

Макар сидів у кріслі навпроти заручників – тільки хвилина перепочинку. Багато чого зробити треба, перш ніж завтра зранку навколо фабрики з'являться люди… Міліція, преса, перелякані посадовці, цікаві нероби… Який скандал! Яке неподобство! За день до виборів! У самісінькому центрі столиці. Поруч із Генеральною прокуратурою! «Блін, точно! У неділю вибори. Як же все круто збіглося. Вони не посміють стріляти в заручників поряд із Генеральною прокуратурою та ще й напередодні виборів. Це мій шанс! Хай тільки відмовляться розібратися!»

Підвівся – до ранку фабрика мала перетворитись на фортецю. Та перш ніж зануритись у фортифікацію, замотав заручникам ноги скотчем – від колін до стіп. Не ворухнутися.

– Ти, часом, єгипетських мумій не бинтував? – сказала Зіна.

– Почую хоч один звук, прийду й уб'ю, – пообіцяв Макар і побіг з холу.

Заручники заклякли – що ще божевільний придумав?

Першим не витримав літератор. Витягнув шию, занурив лице в пальму, що відділяла його від Кості Шнуровського, пропік байдужого алкаша гарячим поглядом.

– Костю! – прошепотів. – Врятуйте мене…

– Добре, – тьмяно всміхнувся той.

– Я порядна людина, Костя! Я віддячу! Я віддам вам сто доларів, які повинен заплатити пан терорист.

– Зайве, – відповів Костя. – Якщо знову почнеться стрілянина, я готовий безплатно закрити тебе своїм тілом.

– Матір Божа! Ви шляхетна людина!

– А ти, Геракле, запиши мої вимоги! Чи просто запам'ятай. Душа болить, жити не хочеться. Якщо мене отут покладуть, віддаю тобі свої сто баксів.

– Краще мені віддай! – сказала Зіна. – Я за твоєю могилкою доглядатиму. А письменник не буде!

– Як ти смієш?! – засовався літератор. – Доярка!

– Сучок! – плюнула Зіна.

– Повірити не можу! – Горила підозріло примружився, смикнувся, щоби краще роздивитися заручників. – Ви не заручники. Ви просто так, за здорово живеш погодились…

– Не просто так! – занервував літератор. – За гонорар!

– За вшиві сто баксів? – подав голос пузатий «сігмівець».

– А я не за гроші! – сказав Вова. – У мене своя мета.

– Хворі! – Горила як ото батогом. – За сто баксів ризикувати життям у компанії з божевільним?… Ви геть хворі скоти, а не люди!

Зіна хмикнула тоскно.

– Ох-хо-хо-ох… Звідки ви звалилися, красавці?! Моєму чоловікові на будівництві сто баксів на місяць платили… поки одне падло з іншої бригади не зіштовхнуло його з одинадцятого поверху. А на смерть начальство ще сто баксів відстібнуло. Покидьки! А ти – «ризик»… Та я за сто доларів своїх шістьох дітей два місяці годуватиму!

– Так! Сто доларів – це прекрасно! – затріпотів зв'язаними крилами літератор. – Я врешті придбаю друкарську машинку… Навчуся друкувати і не виписуватиму так скоро кулькові ручки… Розпочну розмірковувати над епохальним романом, щоби років за сім-вісім… У мене тепер так багато неймовірних вражень!

– А до цього у вас вражень не було? – запитав Вова.

– Було. Одне. Ні, навіть два – Люся і кольки у шлунку. А от коли в мене буде сто доларів…

– Гроші – багно. Життя – теж, – сказав Костя.

Заручники замовкли.

– Котра година? – запитав Горила.

Зіна піднесла ближче до очей змотані мотузкою зап'ястки, глянула на годинник.

– Ох, час біжить… Уже одинадцята.

– Скоро наші підтягнуться… – Пузатий винувато зиркнув на Горилу. – Ваня… Я…

– Розберемося, – пообіцяв Горила.

– Ви Іван? – з чогось збадьорився літератор, витяг шию, щоби бачити Горилу. – Іван – це прекрасно. У моєму романі… з сільгосптематики… Там такий Іван… Ого! Усі доярки…

– Так, скоро наші підтягнуться, – сказав Горила, наче не почув Пустовоєва. – Буде вам «по сто доларів», виродки!

Тільки мовив – на ремені засигналила рація. Горила зловчився, боком притис рацію до крісла – на приладі загорівся червоний живчик вогника.

– Готуйтеся, юродиві, – пообіцяв Горила.

У центральному офісі «Сігми» проблеми на об'єкті «Есфір» відзначили саме о 23.00. Раз на годину, хоч як це не подобалося певним «бійцям» під час охорони окремих об'єктів, вони мали передавати до контори сигнал – усе без пригод. Об одинадцятій сигнал з об'єкту «Бсфір» не надійшов. Черговий вирішив не кипішувати, зателефонував Івану Корбуту, що відповідав за охорону об'єкту. У відповідь запульсував червоний вогник: тривога!