Читати книгу - "Мати все"

під куранти загадав: подохне – він поплаче, не подохне… Що?! Не встиг. Куранти стихли.

Стас налив собі ще, усівся на килимі серед пігулок, мізки врешті почали аналізувати події й пропонувати перспективи. Перше – прибрати пігулки, бо якщо Ліда справді вирішила сказати світові «покидаю тебе назавжди», навряд їй дістане розуму зробити це… природно. Обов’язково утне щось екзотичне, менти з питаннями набіжать, а пігулки на килимі – ну просто факти про наміри. Чи хай валяються? Як факти про наміри? А що, коли вона повісилася чи втопилася? Тоді до чого тут пігулки? Зібрати! Друге – алібі. Про всяк випадок зателефонувати Олегові й покликати на преферанс. Третє… Дідько, та де вона?

О четвертій Стаса більше хвилювало, де Ліда, а не що з нею. Олег приїхати відмовився, тільки пробурмотів, котяра, що життя прекрасне.

О п’ятій Стас уже не бажав Ліді смерті. Хай би знайшлася.

О шостій вечора наступив на горло власній пихатості й зателефонував Ліді. Мобільний не відповідав.

– У метро, – видав найбанальнішу з версій. І вже під рейками її бачить.

О сьомій вечора Стас устиг поговорити з Ангеліною, Зоряною і черговим лікарем клініки, де працювала дружина. Крім няньки, яка бачила Ліду вранці вкрай знервованою, ніхто нічого не знав.

– Та живи, живи, збоченко, – рипів зубами. – Тільки вже повернися, щоб я переконався: жива і здорова!

О восьмій вечора Стас став перед дзеркалом і насмілився сказати собі правду:

– Дідько! Я сам у всьому винен! Якого біса я повіз її на те збіговисько? Чому залишив саму в номері? Сам віддав лисому козлу. Блін! Я – покидьок. Якщо вона повернеться, то ніколи не простить, а я… А що, до речі, мені тепер робити?!

Пішов по вітальні: гарна квартира.

– Не хочу без неї! – пробурмотів. Замовк. Уточнив сам для себе: – Без… Ліди.

О дев’ятій Стас вирішив почекати до десятої й телефонувати в міліцію.

О десятій скінчилися цигарки, тож довелося бігти до найближчого кіоску.

Коли Стас повернувся додому, на дивані у вітальні сиділа Ліда. У шубі й чобітках. Дивилася на пігулки, що й досі валялися на килимі, тихо плакала.

Стас жбурнув цигарки і закричав:

– Де тебе носило, чудовисько?!

Вона звела на нього мокрі очі:

– Ти не пішов?

Стас розгубився. Ляпас!

– Я… саме розмірковую… над цим! – процідив згорда.

– Добре, – прошепотіла покірно замість того, щоб обхопити його і благати: «Не покидай!»

Рая просиділа в рожевій кімнаті до вечора і, хоч можна було увімкнути телевізор, роздивлятися наряди чи зиркати у вікно. Усе сиділа на ліжку і з острахом дивилася на двері. Один ненависний Лідин погляд, одне запитання «ти звідки?!» загнали її сюди, мов батогом. Вийти страшилася. Цікавість брала гору. А де Платон? Що він робить? Піти б, подивитися, та хіба сміливості стане? Може, та сестра його й досі тут вештається. Ото ще циганка клята!

Кілька разів зазирала Ангеліна. То сніданок прикотила на столику з коліщатками, то питала, що на обід приготувати, а коли вже надвечір утретє зайшла до рожевої кімнати, дівча не втрималося.

– Дозвольте, на кухні вам допоможу чи там приберу…

– Та відпочивай.

– Можна я з вами?

Нянька недовго пручалася, і під захистом її круглого тіла Рая наважилася вийти з рожевої кімнати, роззирнулася, зітхнула з полегшенням – не видно циганки. Хай би й зовсім згинула.

– А де… усі? – спитала.

– Скоро вечеря, усі зберуться, – загадково відповіла нянька.

Зібралися не всі. Рая сиділа за столом збоку від красивої пані, мляво жувала, певно, смачний салат, а на язиці – сто питань. А де Платон? Чому не вийшов? Може, із сестрою поговорив і тепер бачити її не хоче? Страшно. Хай би що завгодно, тільки не це.

Іветта скоса поглядала на ляльку, без слів читала гарячкові питання в її очах. Першою закінчила вечерю, пересіла на свій трон, покликала дівчину сісти поруч.

– Він так страждає… – сказала без краплі фальшу. Рая мало не розридалася. «Чудово!» – констатувала Іветта. Зітхнула: – Отакий він у нас… Чисте серце. Брехати не вміє. Що думає, те й каже. Він полюбив тебе, Раєчко. Неймовірно! Я знаю свого сина – це назавжди. Він… Він тепер не знає, що з цим робити. Замкнувся в кімнаті, нікого не хоче бачити… Бідолашний хлопчик!

Іветта замовкла, театрально приклала пальчики до скронь – слово ляльці. Зараз вона зізнається, що без Платона їй не жити, й тоді… Рая опустила очі й сказала зовсім не те, чого чекала від неї красива пані:

– Мені поїхати?

– Поїхати? – вибухнула Іветта. – Тоді ти остаточно розіб’єш його серце. Ти… Ти хочеш розбити його серце?

– Ні…

– Слава Богу. Я знала! Я відчувала: ти милосердна й добра дівчинка. Ти – янгол. Ти… Тільки ти, Раєчко, зможеш зробити Платона щасливим.

Рая знітилася, збентежено подивилася на красиву пані.

– Хіба я йому пара?

– Ти – надзвичайна! Ти чудесна дівчинка! Красуня, – Іветта вже заспокоїлася. – Кохання – диво. Я ніколи не благатиму тебе полюбити Платона. Ти – вільна. Ти просто член нашої родини, і всі тут люблять тебе, але… Але якщо раптом у твоєму серці розквітне любов до мого сина, то знай… Я благословлю це кохання і радітиму, що у мого сина така красива, така милосердна й така сердечна… дружина.

Рая не вірила. Дивилася на красиву пані й геть не розуміла її. Сльози підступали. Крикнути би: «Ох, ви мене обманюєте! Хіба я така вже чудесна, щоби ваш син за мною так страждав?!» І довіритися нема кому. Була би Вітка поруч… Про рідний дім згадала. Про малих.

– Малим подзвонити хотіла…

Іветта підготувалася. Миттєво дістала мобільний із великим екраном. На екрані – відео. Ось адвокат Поспєлов стоїть посеред вітальні, говорить у телефон: «Іветто! Усе нормально. Діти тут оживають. Моє старе серце радіє». Ось Яся сидить на килимку під ялинкою, зосереджено дивиться на молоду жінку років тридцяти. Жінка допомагає Ясі вдягати ляльку, а Едька з двома незнайомими хлопчаками гасає по вітальні з іграшковими літачками в руках. Андрійко малює. Так! Він малює. Він у мамчиній хаті всі стіни пообмальовував. А Миколка читає. От диво – читає. Та й не плаче ніхто, не замурзані, не перелякані. Ось Яся всміхається, притискає до себе ляльку, біжить кудись за молодою жінкою вслід… Відео гасне.

– Дякую… – прошепотіла Рая.

– Відпочивай, Раєчко. – Іветта вже гнала дівча до рожевої кімнати. – У нас із тобою від завтрашнього ранку багато справ.

– До весілля готуватися? – ляпнуло.

– Ні! Що ти! – розшматувала мрії. – Якщо Платон офіційно запропонує тобі руку і серце,