Читати книгу - "Енн із Ейвонлі"

що я саджав свій город уночі при місяці, і від того й уся халепа. Він каже, що ні сіяти, ні колоти свиней, ні стригти чуба, ні геть нічого-нічого важливого не можна робити попід місяцем. А це правда, Енн? Я хочу знати.

— Мабуть, коли не висмикувати рослин із землі щодня й не дивитися, як вони «почуваються на тім боці», вони й ростимуть краще, — підсміхнулася Марілла.

— Я тільки шість їх і висмикнув, — заперечив Деві. — Хотів подивитися, чи є хробаки на коренях. Мілті Болтер каже, що коли не місяць в усьому винен, то хробаки. Але я тільки одного бачив — такого великого й тлустого, і він ще так крутився, а я поклав його на камінь і роздушив лопатою. І знаєте, як він кумедно чвиркнув! Шкода, що більше їх там не було. Дора саджала свій город тоді ж, коли і я, а в неї все так гарно росте. Тому це не місяць винен, — глибокодумно підсумував Деві.

— Погляньте на яблуню, Марілло, — вигукнула Енн. — Вона мов жива — грайливо підхопила довгими гінкими руками рожеву спідницю й змушує нас милуватися нею.

— Це золотий ранет — він завжди так рясно родить, — вдоволено відказала Марілла. — Щедрий урожай восени буде. Добре, бо із цих яблук вдаються смачні пироги.

Проте ні Маріллі, ні Енн, ані комусь іншому з Ейвонлі пекти яблучних пирогів того року не довелося.

Надійшло двадцять третє травня — не по сезону спекотний день, хоч ніхто не відчував цього гостріше за Енн та її маленький вулик учнів, які впрівали в школі над дробами й синтаксисом. Зранку їх обвівав гарячий вітер, по обіді ж він завмер, поступившись місцем важкому, задушливому безруху. О пів на четверту Енн розчула приглушений гуркіт грому, отож негайно й відпустила всіх своїх вихованців, щоб устигли дістатися рідних домівок, перш ніж почнеться гроза.

Вийшовши надвір, Енн завважила на горизонті дивну темну тінь, хоч у небі досі весело яскріло сонце. Перелякана Анетта Белл ухопила її за руку:

— Гляньте, бачите — яка страшнюча хмара!

Енн нажахано скрикнула. З північного заходу до них стрімко підкочувалося ціле клубище хмар, якого їй ще зроду не доводилося споглядати — чорне, із мертвотно-білими нерівними закрученими краями. Лиховісно й недобре засновувало воно собою ясне синє небо. Аж ось його розчахнула блискавка, слідом за якою люто гарикнув грім. Хмари висіли так низько, що, здавалося, замалим не чіпляли верхівки лісистих пагорбів.

У бричці на пагорб, підхльоскуючи гнідих коней, квапливо виїхав пан Гармон Ендрюс. Побіля школи він напнув віжки:

— Дядько Ейб таки раз у житті не помилився, га, Енн? — гукнув він. — Онде його буря, ще й трохи завчасу надходить. Чи ви коли бачили таке хмарище? Дітлахи, кому зі мною по дорозі — стрибайте, а решта біжіть до пошти, туди заледве чверть милі, там собі зливу перечекаєте.

Енн ухопила Деві й Дору за руки й помчала схилом пагорба вниз — Березовим Шляхом повз Долину Фіалок та Купіль Верболозу, так швидко, як лиш могли бігти на своїх маленьких ніжках двійнята. До Зелених Дахів вони прибігли в останню мить, а на порозі їх перейняла Марілла, яка допіру позаганяла курей та качок до пташника. Щойно Енн із дітьми ускочили до кухні, як світло щезло, мовби чийсь могутній подув здмухнув його геть, страшна хмара проковтнула сонце й довкола стемніло, немов у світі залягли пізні сутінки. Тієї ж миті з гуркотом грому та сліпучим спалахом блискавки з неба сипонув град, сховавши весь довколишній пейзаж за стіною з білого шалу.

Крізь стогін бурі долинав тріск гілок, що ламалися об стіни будинку, та дзенькіт розбитого скла. За якісь три хвилини кожнісінька шибка в усіх північних та західних вікнах була вибита, а в кімнати летів град, укриваючи підлогу шаром крижаних камінців, найменший з яких був як куряче яйце завбільшки. Три чверті години невтомно періщила буря, і до скону пам’ятали її ті, хто пережив цей час. Марілла, уперше в житті тремтячи від справдешнього жаху, вклякла побіля крісла-гойдалки, задихано схлипуючи між оглушливими ударами грому. Пополотніла Енн відтягла од вікна диван і сіла на нього, з обох боків ухопивши в обійми двійнят. З першим ударом грому Деві заголосив: «Енн, Енн, це Судний день? Енн, Енн, я ж не хотів бути поганим!», а тоді сховав лице в колінах Енн і лежав так, здригаючись усім тілом. Дора, бліда, проте цілком спокійна, сиділа мовчки, тримаючи Енн за руку. Схвилювати її не міг би, певне й землетрус.

Буря вщухла так само раптово, як почалася. Град більше не сипався, і грім буркотливо відкотився на схід. З-за хмари випорснуло сонце, ясне й чисте, — і не йнялося нікому віри, що всього сорок п'ять хвилин тому світ був до непізнаванності інший.

Марілла зі змученим лицем кволо й непевно підвелася з колін і впала в крісло. Враз вона мовби постаріла на десять років.

— Чи всі ми пережили це? — врочисто запитала вона.

— Аякже, — жваво відказав Деві, котрий вмить опанував себе. — Я й не злякався взагалі, ну, може, хіба спочатку трошечки. Воно раптом так зненацька почалося. Я собі ще подумав, що не битимуся в понеділок із Тедді Слоуном, як обіцяв, але тепер, напевно, поб’юся. Доро, а ти злякалася, так?

— Трішки злякалася, — серйозно мовила Дора, — та я міцно тримала Енн за руку й безперестанку повторювала молитву.

— Ну-у… і я би повторював, якби згадав, — відповів Деві, — але, — додав він глибокодумно, — я теж лишився живий і здоровий, геть як ти, хоч і зовсім не казав молитви.

Енн подала Маріллі склянку смородинівки, всю міць якої мала нагоду відчути ще в дитинстві. Вони підійшли до дверей і уздріли дивовижне видовище.

Скільки сягало око пролягав білий килим по коліно завглибшки. Те крижане каміння купами громадилося на ґанку й на подвір’ї. Коли за три-чотири дні град розтанув, завдане спустошення стало очевидним — у садах і на полях не залишилося зелені. Побитий був увесь цвіт на яблунях, до того ж землю встеляло поламане гілляччя. Із двох сотень молодих дерев, які посадили «вдосконалювачі», більшість була вибита чи видерта з корінням.

— Невже це той самий світ, що був годину тому? — розпачливо скрикнула Енн.

— Такого ще не знали на Острові Принца Едварда, — відповіла Марілла, — зроду-віку не бачили. Пригадую, ще за мого дитинства тут була сильна буря, та де ж її можна порівняти із цією? Будь певна, ми ще почуємо про страшні руйнування.

— Хай би лиш ніхто з дітей не постраждав, —