Читати книгу - "Розмір має значення"

вона кричала, не передати. Але закон був на моєму боці, і він однозначно встановлював, що до формального пред’явлення звинувачення допит має бути припинений на першу вимогу підозрюваного. Щоправда, у такому випадку пропорційно подовжувався й термін затримання, але в моєму випадку це не мало ніякого значення.

Дехто, можливо, скритикує моє рішення за надмірний ризик. Мовляв, що тут такого - зізнався б у шпигунстві, зате вийшов би з-під контролю Комітету Галактичної Безпеки і спокійно робив би свою справу. Але я не хотів виходити з-під контролю, бо вважав, та й тепер вважаю, що в сучасній Росії жодна важлива справа не обходиться без КГБ. Ви згодні? Отож і в нашій історії не могло обійтися без їхньої руки, чи принаймні ока, запевняю вас. А моя особиста концепція розслідування має на увазі, що впіймати тигра можна, тільки коли не боїшся завітати до його лігва.

Отже, наступного дня я рішуче відчинив двері лабораторії №9 Спеціальної дільниці Сурґутського лісового господарства, куди мене привів конвойний. Слава Богу, далеко йти не довелося, бо лабораторія за якимось дивним збігом обставин розташувалася в лівому крилі того самого будинку, де була тюрма.

- Здрастуйте, пожалуйста! - привітався я за всіма правилами російського етикету, якого нас навчали в Академії.

- Здоровенькі були! - переді мною стояв кремезний сивовусий чолов’яга в білому халаті. Він відповів українською, і вийшло так, що я дарма старався.

Розписавшись за мою голову у папірці конвоїра, сивовусий провів мене аж у кінець приміщення і відчинив прозорі двері кабінету:

- Заходь. То ти, виходить, Мамай?

- Так точно, Мамай, - співрозмовник уперто тримався української, і я автоматично відповідав так само попри те, що нам активно рекомендували не вживати рідну мову на території Росії через неадекватне ставлення місцевого населення.

- То сідай.

Я сів на підозрілий з вигляду чотириногий стілець. А де ж м’яке сидіння, де підлокітники врешті-решт? Немає на них профспілок!

- Давай знайомитися. Я - професор Гнучкошиєнков. Микола Васильович.

Від несподіванки я ледь не впав зі свого допотопного сидіння. Гнучкошиєнков? У таке просто неможливо було повірити. Я викликав у себе в голові дані з особистої справи. Микола Васильович Гнучкошиєнков, на зріст метр сімдесят п’ять, очі блакитні, вилицюватий. Свіжих фото у справі, звісно не було, але те, що я бачив перед собою, дуже нагадувало попсоване зображення з аспірантської посвідки. Сиві вуса, які тоді були чорними, залисини - що поробиш, час - не найкращий дизайнер. Але це безперечно був він. Професор Гнучкошиєнков.

Агенте Мамаю, ви ніколи не грали в рулетку? З вашим щастям варто було б спробувати. А втім, було б через що напружуватися - що то за мізер можна виграти в казино? Всього-на-всього гроші, а що важать гроші порівняно з таким от виграшем!

Я обережно, навіть ніжно потис руку, що її простягнув професор, немовби боявся, що це галюцинація, яка розвіється від першого доторку.

- Біохімію знаєш?

- У межах інститутської програми, - промимрив я щиру правду.

- Який фах?

- Системи квантового зв’язку.

- М-да, - почухав професор свої залисини. - Не зовсім те. А математику?

- Знаю, - впевнено мовив я.

- Це вже краще. Ну то гаразд, Мамаю. Хай буде математика. З людьми тут у нас дефіцит, а тому поступаєш на посаду мого особистого асистента. Зрозумів?

Ще б пак! Я поспіхом, може, навіть занадто поспіхом кивнув.

- Робити будеш те, що скажу я, але бажано швидко і бажано вчитися на ходу. Зумієш?

Чи зумію я? Ще питає! Господи, невже все це насправді?! Цікаво, що при Гнучкошиєнкові мені призначили ту саму посаду, яку Галушка мала при своєму дідові, академіку Майбороді? Отже, тепер ми з нею стали колегами.

- Буду старатися, - сказав я вже з меншим поспіхом.

- Старайся, - посміхнувся у вуса мій теперішній начальник. - І ще одне. Українською зі мною розмовляти, тільки коли ніхто не чує. Українців тут не дуже люблять, попри те що нашого брата - кожен третій. Колись ця місцевість навіть називалася Хохли-Мансійський округ. Ну, то, як кажуть, було - загуло. Задача зрозуміла?

- Єсть! - сказав я трохи не в лад, але на практиці продемонстрував розуміння мовної ситуації і підвівся зі стільця.

Професор, вочевидь, вподобав мою старанність, тому що знову посміхнувся.

- А для початку, - він взяв зі стола пробірку з чимось каламутним, - віднесеш це до зали старшій лаборантці Лідочці і попрохаєш скласти функцію іонного розподілу. Далі розберешся.

Я схопив пробірку і, намагаючись стримати тремтіння в руках, аби на радощах не розхлюпати рідину, вилетів з дверей.

Люди за столами звели на мене очі. Воно й зрозуміло - чого б то новачок отак скакав. Треба бути стриманішим, тим більше, що поки нічого не зрозуміло. А коли це звичайнісінький збіг? Що, коли професор займається тут зовсім іншими справами, наприклад, попросту готує чергову біологічну війну? У КГБ багато планів. У такий спосіб я намагався заспокоїти себе, але безперечно карта йшла, і за рецептом стародавніх шулерів я навіть непомітно сплюнув через плече, аби не злякати щастя.

Так, хто у нас тут Лідочка? Я обвів поглядом приміщення. Люди уже втратили до мене цікавість і посхилялися над своїми столами. Здебільшого це були чоловіки, тільки біля вікна виднілася довга зачіска непевного кольору, який колись був білим. Методом виключення я вирахував, що це саме та особа, яку я шукаю.

- Лідочко! - я навчений спілкуванню з жінками. Рухи одразу стали плавними, а посмішка сліпучою.

Наступної миті володарка зачіски обернулась, і тут уже я дійсно ледь не впустив пробірки. На мене дивилося обличчя жінки, яка за віком запросто могла бути моєю матінкою, тіткою, але аж ніяк не «Лідочкою». Для професора - мабуть що так. Але не для мене.

- Пробачте, - пробелькотів я, - професор сказав мені… от я і…

- Що там у тебе? - зміряла мене поглядом жінка.

Я подав пробірку, забувши навіть сказати про іонну функцію.

- Новенький?

- Так.

- За що сидиш?

- А звідки ви, власне…

- Теж мені, державна таємниця. Тут усі сидять.

- Усі? - ще раз озирнувся навкруги. - І ви?

- І я.

Так ось чому за столами самі чоловіки! Ось чому тюрма в цьому ж таки будинку.

- І… професор?

- Аякже!

- Господи, а він за що?

- За дочку, - буркнула «Лідочка» і чомусь додала: - Падлюку.

Згодом ми познайомилися зі старшою лаборанткою ближче, і вона виявилася непоганою бабою. Сиділа, щоправда, за справжній злочин, точніше, за вбивство. «Намішала своєму козлу, - повідомила вона лаконічно. - Дістав». Але таких тут була