Читати книгу - "Яса. Том 1"

Мабуть, цей ярмарок, ці стрічки, ці вогні освітили серце. Бачив, що й дівчина почувається так само, й це хвилювало подвійно. Ні, він не пускав думку дуже далеко, просто крутилася голова і йшов обертом світ. Раптово простягнув руку, їхні пальці переплелися й були гарячі, і вона висмикнула свої, і пошкодувала на те, й хотіла, щоб він взяв її руку знову. А Лаврін геть осмілів (такого йому й не снилося). І його рука обережно лягла на Киліянин стан. Він повернувся до дівчини грудьми й відчув на своїй щоці її гарячий подих, несамохіть притулився міцніше, пригорнулася й Киліяна, а тоді рвонулася щосили, сказала:

— Хочеш знову зі мною брести через річку? Може, ти водяний? Ну, я пішла, — мовила, і Лаврін злякався. Подумав — оце вона піде й він її ніколи не побачить.

— А завтра ти вийдеш?

Вона бачила його хвилювання, відчувала свою владу над ним — владу своєї краси, і то її приємно бентежило.

— Вийду, — сказала якомога спокійніше і в ту мить сама захвилювалася: а що, як він злякається її холодності й не вийде. Поспішливо додала: — Аякже!

Й побігла.

Він залишився сам. Його всього переповнило її сміхом, її голосом, куди не повертав голову, йому з пітьми світилися її очі. В грудях йому солодко мліло, тіло стало легке, у ньому бурхала сила, й, не знаючи, куди її подіти, вийняв шаблю, кресонув по довгій гілці, що нависла над водою, аж зелений вихор знявся. Гілка впала у воду, обкрутилася кілька разів на місці та й попливла за течією.

А десь на Сільниці дужі парубоцькі голоси виводили:

…Там стояла дівчина,

Там стояла дівчина…

Почув Лаврін ту пісню й собі зненацька заспівав, хоч не співав зроду:

Цвіт калини ламала,

Цвіт калини ламала…

І вербові сльози тремтіли на кінчику шаблі, яку чомусь і досі не сховав до наділків.

А потім йому стало шкода покаліченої верби, він аж стенувся душею, й побачив, яка вона гарна, й замилувався молодою вишенькою, що квітла біля тину, а над нею сходив золоторогий місяць. Ну просто… просто бери та малюй. І вербу, й вишеньку і… дівчину Киліяну біля них, всі вони вельми — вельми гарні… можна б намалювати й себе, але вже десь далі. Й замлоїло Лаврінові від тої краси серце, й захвилювалося воно, й огорнулося сумовитою журбою.

Через те, що Сірко з Лавріном приїхали, коли ярмарок вже був у розповні і всі малі світлиці в корчмах були зайняті, хазяїн корчми постелив їм у прикомірку, який тримав на крайній випадок. Там стояли дві лави і стіл і висіла ікона, але в кутку лежали мішки з пашнею й висіло на жердці з десяток вичинених під хром шкур, які й тхнули, і пахли воднораз. А також стояли дві величезні ковані скрині, а в них — вовна у рунах, сукна й полотна, а може, й гроші — лише кошового одважився пустити господар у те царство. Перед іконою чаділа лампада, вони не гасили її всю ніч. Одначе поснули не одразу. В шинку при корчмі гуляли гості, і хоч шинкарська половина за глухою стіною — гомін звідти долітав добрячий, та й спати не хотілося. Лаврін розглядався по кімнаті—коморі, а сам щось мугикав, а тоді нагнувся до віконця, яке заступила чорна, мов безодня, ніч, і вдавав, що дивиться в неї, а насправді видивлявся своє обличчя, покладене на скло світлом лампади. Сірко сів на лаву, помацав, чи не м’яко вистелене ложе, й сказав ніби поміж іншим, одначе заломлюючи брову:

— Щось під тобою, Лавріне, земля сміється.

— Як то? — не втямив джура.

— А просто. Так і тьохкає. І пика твоя посміхається у вікні. Чи не капшук з червінцями знайшов?

— Та… — одхитнувся од вікна Лаврін. — Ярмарок гарний.

— А може, щось на ярмарку? Воно й пора. Я в твої роки дівчат лоскотав.

Лаврін почервонів. Про все вони балакали з кошовим, через одне сито пересівали світ, але були зернини, яких в сито досі не кидали. Іноді Сірко й зачепить якимось словом джурине парубкування, покепкує, а той сфрасується та й замовкне. А зараз і Лаврінові мовби ісковзнула з серця крига, там одкрилися плеса, чисті й глибокі, веселі й манливі.

— І багатьох залоскотали? — запитав майже нахабно.

Сірко здивувався, аж йому впала брова.

— Та було трохи. А що, — знову скинув бровою, і обличчя його прибрало вигляду мовби й урочистого, а трохи й хитрого. — Справимо тобі жупанок, і повезу я тебе на один хутір. Живе там удова, а в неї є дочка. Дві дочки. Ну, одна мала ще. А старша… Дівка гарна і пишна. Їй — бо. Неначе пава. І роду гарного.

— А я не хочу пави, — задьористо відказав Лаврін.

— Побачиш, то захочеш. — Лаврін і далі не міг розібрати, кепкує отаман чи говорить насправжки. — Я сам женився на вдовиній дочці.

— Тітка Софія удовенчиха?

— Ага. Бігало по сусідству таке сопливе дівча. А я, було, приїду та запитую: чого, мовляв, не ростеш. А собі й не гадки, що то їй було кривдно і що вона нишком закохалася в мене й молилася, щоб мене, дурного, не вбило в якій веремії. Все її за дитину мав. Та якось приїхав, а в хату — ник дівка, чистісінько ласка, жару прийшла позичити. Я й не впізнав її. І довго з того дивував ще й сміявся. І, сміючись, закохався.

— Бідна чи багата була вдова?

— Бідна. У неї ще три отаких яски — ласки бігало, ще й безштаньків четверо. А це вдова багата. Я тебе, звичайно, на безвік тій челяді не оддам. Діти з’являтимуться після твоїх наїздів. Це діло нехитре.

Лаврін знову почервонів і труснув чубом.

— Ви так, батьку, наче про цапка…

— Го — го — го — го, — зареготав Сірко. — А хто ж ти такий є? Дурний цапок.

— Ну, батьку…

— Гаразд, не гнівайся, я жартую. Це ще не горить. Та й од своєї долі не втечеш. Я, бач, не втік. Хоч залицявся й до козачок, і до міщанок, і навіть до татарки.

— До поганки?

— Чого ж, була вона дуже гарна. Така гарна… — Сірко ліг на лаву, не скидаючи чобіт, заклав руки під голову. — Їхав я із застави й заблудився в хуртовині. Закрутила вона мене, завела в татарську сторону. Тоді зими були люті. І вже не знаю, чий Бог звів нас у тому смертельному безлюдді — мій чи її. Арзи її звали, вона