Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

І мене вкрай здивував струмінь щирої туги, що його зумів видобути з неї Джордж.

Ми з Гаррісом слухали ті скорботні звуки, і в нас обох зростало бажання кинутись один одному в обійми й заридати. Насилу-насилу стримуючи сльози, ми мовчки слухали нестямно-журливий мотив.

Коли настав час для приспіву, ми навіть зробили відчайдушну спробу розвеселитись. Налили собі ще грогу й підхопили мелодію. Гарріс тремтячим від зворушення голосом заспівував, а ми з Джорджем вторували, відстаючи на кілька слів:

О милі чорні очі,

Темніші ви від ночі,

Такий у вас докір і гніві

О…

На цьому спів урвався. Джордж, акомпануючи, взяв до того «О» таку невимовно жалібну ноту, що ми в нашому пригніченому настрої не могли вже витримати. Гарріс розридався, мов мала дитина, а Монтморенсі завив так, аж я злякався, що в нього або серце розірветься, або звихнеться щелепа.

Джордж хотів був заспівати другий куплет. Він запевняв, що вже трохи освоївся з мелодією і зможе виконувати її вільніше, невимушеніше, а тому вона звучатиме не так сумно. Одначе більшість виступила проти такого експерименту.

Робити нам більше не було чого, і ми лягли спати — тобто пороздягалися, полягали на дно човна й три-чотири години переверталися з боку на бік. Аж потім якось спромоглися заснути неспокійним сном, а о п’ятій годині ранку вже попрокидались і сіли снідати.

Другий день був точнісінько такий, як і перший. Дощ лив і лив, а ми сиділи під напнутим брезентом, повгортавшись у плащі, й повільно пливли за водою.

Котрийсь із нас — не пам’ятаю, хто саме, але здається, що я, — зранку кілька разів нерішуче спробував знову Завести оту циганську бредню про те, що ми, мовляв, діти природи та що нам до вподоби негода, але нічого не вийшло. Було аж занадто очевидно, що «Я не люблю дощу, о ні!» — настільки очевидно, що співати ці слова було зовсім зайве.

Щодо одного ми були одностайні: хай там що, але ми доведемо задумане до кінця. Ми вирішили два тижні відпочивати на Темзі, і два тижні ми відпочиватимемо. Нехай навіть доведеться головою накласти — що ж, наші родичі й друзі сумуватимуть, але нічого не вдієш. Ми почували, що сплохувати перед дощем у такому кліматі, як наш, — це означатиме подати згубний приклад майбутнім поколінням.

— Лишилося тільки два дні,— сказав Гарріс, — а ми молоді й дужі. Врешті, може, нічого з нами й не станеться.

Годині о четвертій ми почали обговорювати плани на вечір. Ми щойно проминули Горінг і вирішили допливти до Пенгборна, а там уже зупинитись на нічліг.

— Ще один веселенький вечір! — буркнув Джордж.

Ми сиділи й розмірковували, що ж нас чекає. До Пенгборна допливемо о п'ятій. Вечеря скінчиться десь так о пів на сьому. Потім доведеться тинятись по селу під рясним дощем, поки настане час лягати спати, або ж сидіти в тьмяно освітленому шинку й гортати сільськогосподарський календар.

— Ех, в «Альгамбрі», мабуть, було б таки веселіше, — сказав Гарріс, на мить виткнувши голову з-під брезенту поглянути на небо.

— А тоді піти легенько повечеряти в **[22],— докинув я зовсім мимовільно.

— Справді, трохи жаль бере, що ми вже так наважились до останку не розлучатися з човном, — відказав Гарріс, і запала досить довга мовчанка.

— Еге ж, якби ми не наважились доп'ясти собі певної смерті в цій дурній мокрій домовині,— зауважив Джордж, окинувши човен поглядом, сповненим лютої ненависті,— то варт було б згадати, що з Пенгборна десь після п’ятої — це я точно знаю — відходить поїзд на Лондон, і ми, приїхавши, якраз би встигли попоїсти й піти в те місце, що ти, Гаррісе, оце про нього згадував.

Ніхто не відповів. Ми дивились один на одного, й кожен ніби читав на обличчях двох інших свої власні ниці, негідні думки. Мовчки ми витягли й перетрусили валізу. Тоді подивились на річку перед нами й позаду. Ніде ні душі!

Через двадцять хвилин можна було побачити, як три людські постаті, а за ними соромливо похнюплений фокстер’єр вийшли з повітки для човнів при заїзді «Лебідь» і крадькома рушили до станції. Вони мали на собі таке не вельми охайне і не вельми шикарне вбрання: чорні шкіряні черевики, досить брудні; фланелеві веслярські костюми, дуже брудні; брунатні фетрові капелюхи, геть пом’яті; плащі, зовсім мокрі; парасольки.

Сторожа біля човнів у Пенгборні ми одурили. У нас не стало духу сказати йому, що ми втікаємо від дощу. Ми залишили човен із усім, що було в ньому, під його доглядом, попросивши, щоб приготував його для нас на дев’яту годину ранку. Ну, а якщо… якщо станеться щось непередбачене, ми йому напишемо.

О сьомій годині ми були вже на Педінгтонському вокзалі й звідти подалися просто до ресторанчика, який я згадував. Там ми трохи підвечеряли, зоставили Монтморенсі й замовлення, щоб нам приготували справжню вечерю до пів на одинадцяту — і рушили далі, на Лестер-сквер.

У «Альгамбрі» ми привернули до себе загальну увагу. Коли ми підійшли до каси, нас досить нечемно послали на ріг, до службового входу, ще й сповістили, що ми на півгодини спізнилися.

Не без труднощів ми переконали касира, що ми не «уславлені на весь світ гутаперчеві люди з Гімалайських гір», а глядачі, і він узяв гроші і впустив нас.

У залі ми справили ще більший фурор. Наші прегарно засмаглі обличчя й мальовниче вбрання притягували до себе захоплені погляди. Ми стали центром уваги всієї зали.

То була тріумфальна мить.

Після першого балету ми вийшли з театру й подались назад до ресторану, де на нас уже чекала вечеря.

Мушу визнати щиро, що та вечеря таки смакувала мені. Адже ми днів із десять жили, можна сказати, на самій холодній печені, пирогах та хлібі з повидлом. Це проста й поживна їжа, але смаком вона не чарує, і тому пахощі бургундського й французьких підлив та вигляд чистих серветок і довгих батонів постукались до нас у душу, як жадані гості.

Якийсь час ми жували й ковтали мовчки, сидячи прямо й міцно стискаючи в руках виделки та ножі, але врешті настала хвилина, коли ми повідхилялись на спинки стільців і почали їсти ліниво й недбало, попростягали ноги під столом, повпускали серветки додолу й позводили до закуреної стелі погляди, критичніші, ніж доти. Ми повідставляли свої келихи трохи далі й відчули себе добрими, мудрими й поблажливими.

Потім Гарріс, що сидів біля вікна, відхилив завіску й виглянув надвір.

Вулиця мокро лисніла в