Читати книгу - "Анна Київська"

будиночку, а найімовірніше, в одному з королівських замків, либонь, у санліському. Невідомий благав королеву в ім’я її вільного й щасливого дитинства допомогти йому врятувати Олів’є.

Врятувати трубадура — це було її найбільше бажання! Але чи то хтось не приготував для неї пастку? В кого спитати поради? Кому довіритись? Ох, як же їй знову бракувало Матільди!

Анна знала про взаємини між Іриною та Раулем де Крепі, але не знала, яку ненависть відчуває до неї ця молода жінка. Анна часто захищала її перед матір’ю, Оленою, яка так мріяла про багатого нареченого для своєї дочки й жила в горі та соромі. Тож королева й вирішила розповісти Ірині про свій намір потай зустрітися з графом Валуа.

Коли королева й не померла того ж таки вечора від отрути у вині, яке призначалося для неї, то тільки тому, що надто жадібний слуга, перше ніж подати склянку їй, підніс її до своїх губів і сконав у жахливих муках на очах у приголомшеного двору. Після цієї пригоди всіх, хто мав доступ до вина, кинули у в’язницю, а слуг зобов’язали куштувати кожну страву й кожен напій, що їх подавали на королівський стіл.

Зрештою ці обставини примусили Ірину виконати свою місію.

Анна саме насипала останній ополоник супу хворим у лікарні, коли до палати в супроводі зброєносців увійшов Рауль де Крепі.

— Королево, ви запрошували мене, ось я й прийшов.

Молода жінка зробила прихильний жест, і граф це помітив.

— Здається, ви здивувались, побачивши мене. Невже я не так зрозумів ваше бажання?

— Даруйте мені, графе, я дуже заклопотана цими бідолашними людьми. Я хотіла подякувати вам від їхнього імені й від себе за вашу щедрість.

— Ви, пані, вже мені подякували. Я сподівався, що ви хочете попросити в мене чогось іще.

Анна з полегкістю зітхнула. Він давав їй змогу поговорити з ним наодинці.

— Ходімо, графе, я покажу вам новий покій. Його ще ніхто, навіть сам король, не бачив. Але це якийсь час ще має лишатися таємницею.

Рауль де Крепі наказав зброєносцям зачекати на нього, а сам пішов за королевою.

— Як вам подобається цей покій? Тут можна буде поставити сорок ліжок.

— Справді, справді, гарний покій, — пробурмотів де Крепі з насупленим виглядом.

— Графе, вислухайте мене не перебиваючи. Але спершу заприсягніть на хресті, що жодне слово з нашої розмови звідси не вийде.

Від подиву граф прикипів до місця. Невже ця жінка, якої він так прагнув стільки років, хоче таємно поговорити з ним? Щоб цю таємничість зробити ще глибшою, він ладен був поклястися їй у всьому, хоч би чого вона забажала.

— Ну, графе, я чекаю! Присягайте на хресті або йдіть звідси.

Ох, ця її блідість, цей невдоволений вираз, цей заклопотаний погляд… Яка ж вона гарна!

— Присягаю на хресті, що ніколи вас не зраджу.

— Я хочу просити вас допомогти мені розшукати Олів’є Арльського…

— Він…

— Не перебивайте мене. Гадаю, він у цьому замку. Я оглянула всі закутні, крім підземелля, — воно замкнене і його охороняють озброєні люди. Прошу вас, проведіть мене туди.

— Вас? Королеву?

— Прошу вас, я хочу розшукати його живого…

— А чому ви гадаєте, що він іще живий?

— Я це відчуваю.

— Зрештою, якщо його замкнули в цьому замку, то це зроблено за розпорядженням короля. Невже ви хочете, щоб я пішов супроти наказів свого короля?

— Якщо ви не допоможете мені, він його вб’є.

— Чого ви так побиваєтеся за цього трубадура? Ви його любите?

— Так. Як сина, як брата.

— Одначе він був…

— …коханцем мого чоловіка. Ви це хочете сказати? Це не має для мене жодного значення. То ви згодні допомогти мені?

— Те, чого ви в мене просите, королево, річ вельми небезпечна.

— Ви боїтеся, графе?

Рауль стенув плечима.

— Чи можете ви, у свою чергу, поклястися, що вами не керують інші почуття, крім звичайної приязні?

— Клянуся вам!

— Що ви дасте мені за мою допомогу?

— Я подумала про це. Я маю неподалік від ваших володінь чимале господарство, яке дає добрий прибуток. Підписана мною на ваше ім’я купча зробить вас його власником.

— Я знаю це господарство, воно й справді непогане, але я не візьму його. Не цього я хочу від вас.

— Тоді чого ж ви хочете?

— Поки що нічого, хіба тільки якийсь фант.

— Як вірному рицареві?

— Еге ж.

Анна розв’язала свій пояс — довгу полотняну стрічку з вишитим придворними дамами дубовим листям — і простягла його графові, той узяв пояс, уклякши одним коліном на підлогу.

— Тримайте, графе, ось вам запорука моєї довіри. Я кладу до ваших рук свою честь і спокій.

— Я зроблю все, щоб виявитись гідним першого, й загину, якщо треба буде захищати друге. Якщо цей трубадур тут, то я з любові до вас розшукаю його!

Він поцілував поділ її сукні, підвівся й сховав дорогоцінний фант під сорочку, притиснувши його до грудей. Графа сповнювало почуття радості й могутності водночас.

— Через два дні приходьте звітувати переді мною.

Рауль де Крепі вклонився й вийшов.

Кінець цієї зустрічі мав свого свідка: Ірину. Вона впізнала в руках свого коханця пояс, який вишивала й сама. Коли королева дала Раулеві такий особистий фант, який може її скомпрометувати, то це означає, що вона бачить у графові не просто знатного вельможу… Пристрасть Ірини до графа примушувала її думати, що всі жінки — її суперниці, ладні викрасти його в неї. Ірина вирішила стежити за кожним їхнім кроком, дослухатися до кожного їхнього слова. Задля цього вона не нехтувала звертатися по допомогу до санліських жебраків, дрібних грабіжників, до тих, кого наймали на всіляку брудну роботу.

— Ви маєте слушність, вашого підзаступного тримають у цьому замку.

— Ви його бачили?

— Ні. Хлопця тримають у підземеллі, яке спорудили ще римляни. Його розчистив король Гуго Капет і замикав у ньому повсталих баронів. До підземелля важко дістатися, бо туди веде тільки один хід, до того ж підземелля глибоке, як криниця.

— Чому король кинув Олів’є до тієї темниці?

— Хлопець підняв на нього меча.

— Ого!

Це був дуже великий злочин, чи не найбільший. За такі злочини її батько карав на смерть навіть своїх найхоробріших товаришів.

— Особисто я вбив би його на місці. Безперечно, король обрав куди витонченішу помсту…

— Відколи це королі мстяться сердешним музикам?

— Олів’є був для свого володаря не просто музикою. Я чув, трубадур збирався покинути його… А такого не прощають.

— Звичайно, він заслуговує смертної кари саме за свій вчинок, а не за щось інше. Чи маємо ми бодай якийсь шанс вирятувати