Читати книгу - "Погоня за вівцею"

там досить добре! — додав молодий.

— У другому поселяються торгівці, молодь — загалом, прості люди. Зовні він так собі, зате чистота — що треба! І помитися можна добряче…

— Та от стіни тонкі, правда? — сказав молодий.

Після того якийсь час вони ще сперечалися про товщину готельних стін.

— Зупинимось у дорогому! — сказав я. Грошей у конверті залишилося ще досить багато, й скупитися не було жодної причини.

Молодий службовець вирвав із записника сторінку і накреслив нам дорогу до готелю.

— Велике спасибі! — сказав я. — А за останніх десять років місто помітно запустіло, правда?

— Аякже! — погодився старий. — З лісопилень лишилася тільки одна, а інших, вартих уваги підприємств також нема. Сільське господарство звелося нанівець — і населення скоротилося…

— Навіть сформувати класи у школі не вдається! — додав молодий.

— Скільки зараз населення?

— Кажуть, начебто тисяч сім, але насправді це не так. Думаю, тисяч п’ять, не більше, — відповів молодий.

— Хтозна, може, й цю залізничну гілку скоро ліквідують. Як-не-як, вона третя в країні за збитковістю… — сказав старий службовець.

Вражений тим, що є дві залізничні гілки, ще більш занедбані, ніж ця, я подякував службовцям, і ми з подружкою залишили станцію.

Ми спустилися дорогою вниз у кінці торгового кварталу, звернули праворуч і, пройшовши метрів триста вздовж річки, опинилися перед готелем. Старим і затишним, із духом тих часів, коли містечко ще процвітало. Біля входу простягався до річки любовно доглянутий садок, в його кутку, засунувши морду в миску, спішило повечеряти цуценя вівчарки.

— Альпіністи? — спитала покоївка, проводжаючи нас до кімнати.

— Альпіністи, — коротко відповів я.

На другому поверсі готелю було тільки два номери. Обидва — просторі кімнати. З коридору відкривався, як і раніше з поїзда, той самий краєвид — річка кольору кави з молоком.

Подружка сказала, що хоче скупатися, а я вирішив навідатися тим часом до мерії. Будівля мерії містилася на безлюдній вулиці за два квартали від торгового кварталу і виявилася набагато пристойнішою, ніж я собі уявляв.

Я просунув у віконце відділу тваринництва мерії картку з назвою журналу, яку я раніше використовував у ролі «вільного журналіста», і почав розмову з того, що хотів би дістати довідку про місцеве вівчарство. Те, що в жіночому журналі зацікавилися збором матеріалу про вівчарство, могло здатися дивним, але службовець у вікні відразу погодився впустити мене досередини.

— Зараз на пасовищах Дзюнітакі утримується понад двісті овець. Усі — суфолки. Як ви самі розумієте, заради м’яса. Баранина постачається готелям та їдальням, де користується широким попитом.

Я вийняв записник і почав занотовувати сказане. Можна не сумніватися, що цей бідолаха кілька місяців поспіль скуповуватиме цей жіночий журнал. Від самої думки про це мені стало ніяково.

— Вас цікавить кулінарія чи що? — спитав співрозмовник після того, як трохи розповів про стан місцевого вівчарства.

— І це також, — відповів я. — Однак головне наше завдання — дати загальний портрет вівці.

— Який загальний портрет?

— Одне слово, описати характер, спосіб життя — щось у цьому дусі.

— Ого! — здивувався співрозмовник.

Я закрив записник і випив запропоновану чашку чаю.

— Я чув, начебто десь у горах є старе пасовище. Це правда?

— Ага, є одне. До війни там було пасовище, а по війні його реквізувала американська армія, і відтоді там вівці не пасуться. Після того, як реквізовані землі американці повернули, якийсь багач побудував там віллу і впродовж десяти років користувався нею. Та оскільки добиратися туди важко, він перестав там бувати і вілла практично пустує. Ось тому місто бере її в оренду. Правду кажучи, було б добре її відкупити і перетворити на ферму для туристів, та боюсь, що у міста фінансів не вистачить. Передусім треба дорогу заново прокласти…

— Ви сказали, що місто орендує садибу?

— На літо міських овець — штук п’ятдесят — виганяють туди в гори. Бо пасовище там справді прекрасне, а тут, навколо міста, трави не вистачає. А от у другій половині вересня, коли погода починає псуватися, овець приганяють назад.

— А як довго ті вівці перебувають у горах?

— Залежно від року, але загалом — з початку травня до середини вересня.

— А скільки людей їх жене?

— Один вівчар. Уже років десять той самий.

— Я хотів би з ним зустрітися. Це можливо?

Службовець зателефонував до міської вівчарні.

— Якщо поїдете зараз — зможете зустрітися, — сказав він. — Підвезти вас автомашиною?

Я спочатку відмовлявся, але від службовця дізнався, що іншого способу добратися до міської вівчарні немає. У місті не було ні таксі, ні автомашин в оренду, а пішки довелося б іти години півтори.

Автомобіль службовця проїхав повз готель і попрямував на захід. Потім вибрався на довгий залізобетонний міст, проминув похмуре болото і почав підніматися пологою дорогою в гори. З-під коліс з різким шурхотом вилітав пісок.

— Після Токіо, напевне, наше містечко здається вам мертвим? — сказав службовець.

Я відповів щось невиразне.

— Але ж воно справді-таки починає вмирати. Поки поїзди ходять, ще якось тримається, а от як залізничну гілку ліквідують — відкине ноги. Смерть міста — дуже дивна річ. Що таке людська смерть — зрозуміло. А от смерть міста…

— А що ж станеться, коли місто вмре?

— Питаєте, що станеться? Ніхто не знає… Всі просто тікають звідси, навіть не знаючи чому. Бо якби в місті залишилося менше, ніж тисяча душ, — а це зовсім можливо — то все одно роботи для всіх не вистачило б. Тож, мабуть, нам справді доведеться звідси вшиватися…

Я запропонував йому сигарету і дав прикурити від запальнички «Дюпон» з овечою емблемою.

— Якби я подався до Саппоро, то мав би там гарну роботу — в дядьковій друкарні бракує робочих рук. Замовлення надходять зі шкіл, а тому про завантаженість працівників можна не турбуватися… Це справді було б краще, ніж сидіти тут і перевіряти, скільки овець та корів приготовано до відправки, правда?

— Мабуть, що так… — погодився я.

— Однак як тільки подумаю про від’їзд, пропадає до нього охота. Знаєте чому? Якщо справді місту судилося вмерти — мені страшно кортить побачити, як це відбуватиметься, власними очима.

— То ви тут народилися? — запитав я.

— Ага, — сказав службовець і замовк. Похмуре сонце вже на третину пірнуло за гори.

Між двома стовпами на в’їзді до вівчарні була протягнена вивіска: «МІСЬКА ВІВЧАРНЯ ДЗЮНІТАКІ». За вивіскою відкривалася дорога вгору, яка зникала в глибині діброви з багряним листям.

— Як пройдете діброву, побачите вівчарню, а за нею — оселю вівчаря… А як думаєте повертатися?

— Зворотна дорога йде вниз, а тому пішки спущуся. Велике вам спасибі!

Після того, як автомобіль, розвернувшись, зник, я пройшов попід вивіскою і рушив