Читати книгу - "Останнiй листок. Оповiдання"

для негрів. Ми стали однією нероздільною країною – без Півночі, з невеличким Сходом, чималим шматком Заходу і Півднем завбільшки з першу іноземну наклейку на новому восьмидоларовому чемодані.

Виявилося, що звитяжна армада Штатів ніяк не могла обійтись без четвертої сан-огестінської стрілецької роти чотирнадцятого техаського полку. Наша рота однією з перших висадилася на Кубі, вселивши паніку в серця ворогів. Я не збираюсь переповідати вам історію тієї війни; я притягнув її тільки для того, щоб розширити свою розповідь про Віллі Роббінса – як ото республіканська партія притягнула ту війну заради своєї перемоги на виборах 1898 року.

Якщо коли-небудь хтось хворів на героїзм, то це, безперечно, Віллі Роббінс. Тільки-но ступивши на землю тиранів Кастілії, він кидався туди, де була небезпека, як кіт на сметану. Він неабияк дивував усю нашу роту, починаючи з капітана. Всі, природно, думали, що він хоче стати ординарцем у полковника чи писарем у інтенданта, але де там! Він зробився втіленням білявого хлопця-рубаки, що живий і з трофеями вертається додому, замість того щоб померти з важливою депешею в руках біля ніг полковника.

Наша рота попала в ту частину кубинського пейзажу, де сталися найнепривабливіші й найменш оспівані воєнні епізоди. Ми щодня гасали в кущах, перестрілюючись з іспанськими військами, але особливого ентузіазму ніхто не виявляв. Війна була для нас жартом, а для них – зовсім нецікава. Те, що сан-огестінські стрільці б'ються за зоряно-смугастий прапор янкі, здавалося нам страшенним фарсом. А бісові сеньйорчики отримували мізерну платню, тож їм було байдуже, вважатимуть їх патріотами чи зрадниками. Час від часу когось убивали. Як на мене, це була марна трата життя. Колись у Нью-Йорку я бачив на Коні-Айленд, як одна із швидкісних машин на «американських гірках» зірвалася з рейок і вбила чоловіка в коричневому полотняному костюмі. Так от, щоразу, коли іспанці вбивали когось із наших, смерть здавалася мені такою ж безглуздою і марною, як на тому атракціоні. Але повернімося до Віллі Роббінса. Він жадав крові, почестей, влади, орденів, медалей і всіх інших видів військової слави. І вочевидь нехтував усі визнані форми небезпеки на війні: іспанців, гарматні ядра, пороховий чад, тушонку і протекції. Він мчав уперед, сяючи своїм білявим чубом і фарфоровими блакитними очима, знищував іспанців, наче бутерброди з сардинкою. Війна і канонади зовсім не псували йому настрою. Він витримував караульну службу, москітів, галети, дієту й гарматний вогонь з однаковим самовладанням. Жоден блондин, скільки їх було у світовій історії, за винятком Бубнового Валета й російської цариці Катерини, негоден був і в слід йому ступити.

Раз, пригадую, невеличкий кавалерійський загін іспанців виїхав з-за поля цукрової тростини й убив Боба Тернера, старшого сержанта нашої роти, коли ми саме обідали. Як вимагають армійські статути, ми виконали звичайні тактичні маневри: вишикувалися, зарядили рушниці і, ставши на коліно, відсалютували ворогові вогнем.

Так техасці ніколи не бились, але, будучи дуже важливим додатком і підмогою регулярного війська, сан-огестінські стрільці мали підкорятися бюрократичній системі зведення рахунків.

Поки ми дістали свій бойовий статут, розгорнули його на п'ятдесят сьомій сторінці, кілька разів порахували від одного до трьох і від трьох до одного й загнали в наші гвинтівки холості патрони, іспанські кіннотники неквапно поскручували й позакурювали цигарки, а потім, зневажливо посміхаючись, так само повільно відійшли.

Я одразу пішов до капітана Флойда й кажу йому:

— По-моєму, ця війна не зовсім чесна. Ти знаєш не гірше за мене, що Боб Тернер був одним з найпорядніших хлопців, котрі будь-коли перекидали ногу через сідло, а він загинув через отих заводіяк із Вашінгтона. І політично, і фактично він тепер мертвий. Це несправедливо. Чого вони воловодяться? Якщо вже їм так приспічило побити Іспанію, то чому вони не пошлють сан-огестінських стрільців, і десантну роту Джо Сілі, і загін шерифів із Західного Техасу, щоб ми вибили цих іспанців до ноги? Я завжди, – кажу, – чхав на правила боксу, вигадані лордом Честертоном. Якщо іще хоч хто-небудь із моїх особистих знайомих постраждає в цій війні, то я негайно подаю рапорт про вихід у відставку. Якщо ти можеш мене кимось замінити, Семе, – кажу, – то з наступного понеділка я демобілізуюсь. Я не бажаю служити в армії, яка не дорожить своїми людьми. Про мою платню не турбуйся, – кажу. – Я її залишаю міністрові фінансів.

— Слухай, Бене, – каже мені капітан, – твої заяви та розправи щодо воєнних дій, уряду, патріотизму, караульної служби й демократії дуже правильні. Але я вивчав систему розв'язання міжнародних суперечок і моральність узаконеного вбивства, може, трохи докладніше, ніж ти. Так от, якщо хочеш, можеш подавати свій рапорт наступного понеділка. Але якщо ти це зробиш, – мовить Сем, – я накажу капралові взяти відділення солдатів, відвести тебе до тієї вапнякової кручі біля затоки і там увігнати в тебе стільки свинцю, щоб вистачило на баласт для підводного дирижабля. Я капітан цієї роти й присягав бути вірним Сполученим Штатам, незважаючи на деякі розходження в окремих питаннях. До речі, у тебе є махорка? – закінчує Сем. – Моя намокла, коли я плавав ранком у затоці.

Усі ці факти, які не стосуються діла, я наводжу тому, що Віллі Роббінс стояв поблизу, прислухаючись до нашої розмови. Я тоді був другим сержантом, а він – рядовим, але серед нас, техасців і жителів західних штатів, не було такої субординації, як у кадровиків. Ми ніколи не називали свого капітана інакше як Сем, за винятком хіба що тих випадків, коли поблизу крутилися генерали чи адмірали і треба було показати, що в нас є дисципліна.

І ось Віллі Роббінс звертається до мене дуже серйозним тоном, який зовсім не пасував до його білявого чубчика й не відповідав дотеперішній репутації Віллі.

— Тебе слід розстріляти, Бене, за такі погляди. Людина, яка не хоче воювати за свою країну, гірша від конокрада. Якби я був капітаном, ти б відсидів у мене на гауптвахті тридцять діб на самих біфштексах і тамалях2. Війна, – править Віллі, – благородне й славне діло. Ніколи б не подумав, що ти страхополох.

— Я не страхополох, – відповідаю я. – Був би страхополохом, то тарахнув би тебе в лоб, щоб він утратив свою мармурову блідість. Я поблажливий з тобою, – кажу, – так само, як поблажливий з іспанцями, бо ти завжди нагадував мені шампіньйон. Чи ти, – кажу, – квола панночка, недороблений диригент котильйону, ти, скляна болванка й готовий шаблон, ти, солдатик, виготовлений з