Читати книгу - "Республіка Шкід"

дісталися Цигану, були барахлом: десять — папір, один — книжка «Кузьма Крючков» і один — дрібничка — слон з відбитим хоботом.

— Сволота! — закричав Циган. — Сволота, мерзотники!.. Шахрувати здумали!… Аферу провели!.. Хліб у людей пограбували!..

Він схопив стіл, швиргонув його на підлогу й кинувся до Тиражної комісії. Комісія розбіглася. Тільки Янкель, який не встиг утекти, притиснувся до стіни. Громоносцев налетів на нього й так побив, що Янкель дві години після цього ходив з перев'язаною щокою і запухлими очима. Але тільки дві години.

Через дві години Янкель уже розгулював веселий та бадьорий. У Янкелевій голові назрівала блискуча, на його думку, ідея. Він вирішив відшкодувати збитки, яких завдав йому Циган. Для цього він про щось довго шептався з Джапарідзе.

Японець і Пантелєєв прибирали зал; прибравши, пішли в клас. Перше, що вразило, коли вони увійшли, це обличчя Джапарідзе — бліде, спотворене стражданням.

— Що таке? Кажи! — закричав Японець, відчувши біду.

— Хліб, — прошепотів Дзе, — хліб, цукор… усе…

— Що?

— Вкрали…

— Як… Геть усе?

— Ні… ось кальмот.

Джапарідзе вийняв з парти фунтів п'ять хліба. Пантелєєв і Японець перезирнулись і зітхнули.

— А гроші? — спитав Японець.

Дзе на мить задумався. Потім вивернув чомусь одну праву кишеню і відповів:

— І гроші теж украли.

Пантелєєв і Японець узяли хліб і вийшли з класу.

— Ну й сволота ж, — зітхнув Японець.

— Т-так, — підтакнув Пантелєєв.

Розтратник Джапарідзе тим часом давав хабара винахідливому Янкелеві, або, простіше, ділився з ним розтраченим капіталом — хлібом, цукром і лимонами.

Так закінчилася перша «лотерея-алегрі».

♦

Але приклад знайшов відгук…

Незабаром Купець у компанії з Циганом і Горобцем влаштували таку саму лотерею. Лотерея пройшла слабо, а проте дала прибуток. Це стало приводом до розвитку грального промислу в четвертому відділенні.

Новачок Єльховський — Сашко Пильников — придумав нову гру — рулетку або «колесо фортуни». Пантелєєв з минулого знав марафетні ігри, навчив товаришів грати в «кручу-верчу» і в «наперсточок». Четверте відділення перетворилося на справите гральне кубло. Дійшло до того, що вже не вистачало гравців, усі зробилися власниками «гральних будинків». Сидить кожен біля своєї гри й чекає «клієнтів». Набридне — підійде до сусіда, пограє і кличе його до себе… За старшими потяглися й молодші. Ігри почали влаштовувати і в молодших відділеннях…

Та незабаром лотерейна гарячка у Шкіді минула. Потягло до розумнішого проведення часу.

Закінчився період бузи, на Шкіду найшло бажання вчитися.

«ДАЙОШ ПОЛІТГРАМОТУ»

Про комсомол. — «Дайош політграмоту». — Людина в крагах. — Богородиця. — Конституція 1871 року. — В тютюнових клубах. — Справжній політграмник.

Часто улігани запитували президента своєї республіки Вікмиксора:

— Вікторе Миколайовичу, чому в нас у школі не можна організувати комсомол? Поясніть…

Президент насуплював брови й відповідав, розтягуючи слова:

— Дуже просто… Наша школа дефективна, майже з тюремним режимом, а в тюрмах і дефективних дитбудинках осередки комсомолу організовувати не дозволяється…

— Так ми ж не бешкетуємо!

— Все одно… Поки не досягнете цілковитого виправлення, не можна. Вийдете з школи, станете рівноправними громадянами — можете й у комсомол, і в партію записуватися.

Зітхали громадяни дефективної республіки Шкід і мріяли про дні, коли стануть рівноправними громадянами іншої республіки — великої Республіки Рад.

А поки що займались політичною самоосвітою. Читали Енгельса і Каутського, Леніна і Адама Сміта. Деякий час усе було тихо.

Але одного разу зчинилася буря, Шкіда викинула лозунг: «Дайош політграмоту!»

До Вікмиксора послали делегацію:

— Хочемо політграмоту як предмет викладання поряд з іншими — історією, географією і геометрією.

Вікмиксор почухав брову і спитав:

— Дуже хочете?

— Дуже, Вікторе Миколайовичу… І думаємо, що це можливо.

— Можливо, але не просто, — сказав він.

— А ви натисніть там, де треба…

— Гаразд, — пообіцяв Вікмиксор, — натисну, подумаю і постараюся влаштувати.

♦

Тяглися дні, сірі шкільні будні. Осінь лизала шибки вікон дощовими краплями, і по вечорах у коминах груб вітер співав дикі і сумні пісні…

В ці дні стомлені від літа й бешкетування шкідці шукали спокою у навчанні, в довгих годинах класних уроків і в книгах — товстих і тонких, — які видавала Марія Федорівна, бібліотекарка, по вівторках і четвергах.

А політграмота, яку обіцяв Вікмиксор і про яку не забули шкідці, нічого про себе не сповіщала; Вікмиксор мовчав, і хлопці не знали, клопочеться він чи ні.

Та одного разу прийшла політграмота. Вона прийшла в образі сірого заїкуватого чоловічка. У чоловічка була вузька поголена голова, синій френчик, на якому замість ґудзиків висіли нитки, і на ногах жовті потріскані краги.

Чоловік зайшов у клас до уліганів і сказав, заїкаючись:

— В-викладатиму у вас п-політграмоту.

Дружним «ура» і оплесками зустріла чоловіка в крагах Уліганія. Довгождана політграмота прибула.

Чоловічок назвався:

— Віссаріон Венедиктович Богородицин.

Це розсмішило:

— Політграмота — і раптом Богородицин!

— Богородиця…

Чоловік у крагах з першого ж уроку в Шкіді став Богородицею.

Почав урок з розпитування:

— Що знаєте?

Більшість мовчала. А Японець, підвівшись і шморгнувши носом, сказав:

— Достатньо.

— Що є Ресефесере?

— Російська соціальна федеративна республіка! — крикнув Горобець.

— Правда, молодець, — похвалив, заїкаючись, лектор.

Хлопці засміялись.

— А що є Рада?

— Влада комуністична.

— Правда, — знову сказав халдей.

А Японець, уже перезирнувшись з Кобчиком, шепотів:

— Липа… Лектор нікчемний!

Потім звернувся до Богородиці:

— Можна вас запитати? Така система, я думаю, буде краща.

— Правда. Запитуйте.

Японець, подумавши, спитав:

— Коли прийнято нашу конституцію?

Зійшлися брови на вузькому лобі Богородиці, задумався він… Всі одразу ж зрозуміли, що й справді він «липа», випадково попав у Шкіду й політграмоти сам не знає.

— Конституція? — перепитав він. — А хіба ви самі не знаєте?

— Якби знали, то не питали б.

— Конституцію прийнято в тисяча вісімсот сімдесят першому році в Стокгольмі.

Пирскнув Японець, пирскнули за ним і багато інших.

— А коли був П'ятий з'їзд Рад?

— Ну, це вже ви повинні знати.

— Не знаємо.

— В дев'ятнадцятому році.

— А не у вісімнадцятому?

Почервонів Богородиця-політграмник, опустив очі.

— Знаєте, то нічого питати.

— А конституцію не на П'ятому з'їзді було прийнято?

Ще дужче почервонів Богородиця, зіщулився весь… Потім раптом випростався.

— Яка конституція?

— Ересефесерська.

— Так би й казали. Я думав, ви не про цю конституцію, а про першу, що в дев'ятсот п'ятому році…

Зрозуміло стало, що Богородиця — не політграмота, що знову відходить од Шкіди заповітна мрія. Почали бешкетувати, запитувати про всяку всячину з політграмоти, знущатися.

— Що таке імперіалізм?

— Не знаєте?! Кожна дитина імперіалізм знає. Це — коли імператор.

— А хто такий Степан Халтурін?

— Генерал, тепер за кордоном разом з Миколою Миколайовичем.

До дзвоника улігани потішалися над Богородицею, чоловічком у потертих крагах,