Читати книгу - "Сказання про дітей Гуріна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Поспішив, але не досить швидко, — мовив Турін. — Ґлаурунґ мертвий.
Тоді ельфи глянули на нього подивовано і сказали:
— Ти порішив Великого Черва! Нехай довіку славиться ім'я твоє поміж ельфів і людей!
— Байдуже, — мовив Турін. — Моє серце також мертве. Та позаяк ви прийшли з Доріату, розкажіть бодай щось про моїх рідних. Бо в Дор-ломіні мені сказали, ніби вони втекли до Таємничого Королівства.
Ельфи мовчали, та, зрештою, Маблунґ заговорив:
— Так, справді, за рік до приходу дракона. Проте нині їх там немає, на жаль!
Тоді серце Туріна зупинилося, дослухаючись до кроків судьби, яка невідступно йшла за ним — аж до кінця.
— Кажи далі! — крикнув він. — Не барися!
— Вони подались у нетрі, щоби відшукати тебе, — мовив Маблунґ. — Всупереч усіляким порадам, рушили до Нарґотронда, коли стало відомо, що Чорний Меч — це ти. Тоді Ґлаурунґ виступив уперед, і всі їхні охоронці кинулись урозтіч. Морвен відтоді й не бачили; Ніенор же, зачаклована німотою, помчала на північ, мов дика олениця, і пропала.
Потому, здивувавши ельфів, Турін засміявся, голосно та різко.
— Хіба не дотепно? — скрикнув він. — О, прекрасна Ніенор! Отож, вона втекла з Доріату до дракона, а від дракона — до мене. Оце люб'язність фортуни! Засмагла вона була, з темним волоссям, невисока і тендітна, мовби дитятко ельфів — хто би міг не впізнати її!
Вражений, Маблунґ сказав:
— Тут, певно, якась помилка. Сестра твоя була інша: висока, блакитноока, з волоссям кольору щирого золота, правдива жіноча подоба Гуріна, її батька. Не може бути, щоби тобі стрілася саме вона!
— Не може, не може, Маблунґу? — кричав Турін. — Чому ж ні? Розумієш, я сліпий! Ти не знав? Сліпий, сліпий, бо зі самого дитинства йшов навпомацки в темній імлі Морґота! Тож облиште мене! Ідіть, ідіть! Повертайтесь у Доріат, і нехай зима висушить його! Проклинаю Менеґрот! Проклинаю вашу виправу. Цього єдиного бракувало. Тепер западає ніч!
І він помчав од ельфів, як вітер, а їх переповнив подив і страх. Але Маблунґ сказав:
— Сталося щось дивне та жахливе, про що ми не відаємо. Ходімо і допоможімо йому, коли вдасться: він-бо нині причинний і шалений.
Але Турін значно випередив їх, дістався до Кабед-ен-Арасу і зупинився; і почув ревіння води, і побачив, що всі дерева поблизу й оддалік зачахли, ніби зима вдарила в перший день літа.
— Кабед-ен-Арасе, Кабед-Наерамарте! — крикнув він. — Не оскверню я вод твоїх, купелі Нініель. Бо вчинки мої були погані, й останній — найгірший.
Тоді витяг меча і сказав:
— Вітаю тебе, Ґуртанґу, залізо смерті, ти зостаєшся одинаком! Але хіба ти знаєш якесь інше панування чи вірність, окрім як бути вірним руці, що тримає тебе? Жодною кров'ю ти не захлинешся. Здолаєш Туріна Турамбара? Уб'єш мене швидко?
І у відповідь лезо забриніло холодним голосом:
— Так, я вип'ю кров твою, щоби забути кров Белеґа, мого повелителя, і кров Брандіра, вбитого несправедливо. Я вб'ю тебе швидко.
Потому Турін обпер руків'я на землю і кинувся на вістря Ґуртанґа, і чорне лезо забрало його життя.
А Маблунґ прийшов, і побачив страхітливу подобу мертвого Ґлаурунґа, і побачив також Туріна, і затужив, думаючи про Гуріна, якого зустрічав під час битви Нірна-ет-Арноедіад, і про жахливу долю, яка спіткала Гурінів рід. Ельфи ще стояли там, коли люди, спустившись од Нен-Ґіріту подивитися на дракона, угледіли, як закінчилося життя Туріна Турамбара, і заридали; а ельфи, дізнавшись нарешті, чому Турін отак розмовляв із ними, були приголомшені. Тоді Маблунґ із гіркотою в голосі мовив: — Я також заплутався в тенетах судьби Дітей Гуріна й отак — словами — вбив того, кого любив.
Потому вони підняли Туріна і побачили, що меч його розламався навпіл. Так перестало існувати останнє, чим він володів.
Багато рук трудилося, збираючи хмиз і громадячи його у велике вогнище, і тіло дракона було знищено, і зостався від нього лише чорний попіл, і кості його стали прахом, і місце того вогнища назавжди залишилося порожнім та неплідним. А там, де загинув Турін, насипали високий курган, і уламки Ґуртанґа поклали поруч із ним у могилу. І коли все було скінчено, і менестрелі людей та ельфів склали поховальну пісню, яка розповідала про звитягу Турамбара та красу Нініель, було принесено великий сірий камінь і встановлено на кургані. А на ньому ельфи рунами Доріату викарбували:
ТУРІН ТУРАМБАР ДАҐНІР ҐЛАУРУНҐА
А трохи нижче дописали:
НІЕНОР НІНІЕЛЬ
Але вона не спочила там, і ніхто ніколи не дізнався, куди віднесли її холодні води Тейґліну.
Так закінчується Сказання про Дітей Гуріна,
найдавніша з усіх балад Белеріанду.
Після смерті Туріна та Ніенор Морґот звільнив Гуріна з рабства, щоби могти далі снувати власні лихі наміри. І десь-колись, блукаючи, той дістався Бретілського Лісу й увечері, йдучи від Переправ через Тейґлін, піднявся до місця спалення Ґлаурунґа та до великого каменя, що стояв на краю Кабед-Наерамарту. Про те, що сталося там, розповідають таке.
Гурін і не глянув на камінь, адже знав, що на ньому написано; і ще він помітив, що був там не сам. У тіні каменя сиділа, схилившись на коліна, якась людина. Може, бездомний мандрівник, надламаний віком, надто втомлений дорогою, щоби зважати на чиєсь наближення; проте лахміття на цьому мандрівнику нагадувало руб'я жіночої одежі. Гурін стояв собі мовчки, аж нарешті вона відкинула пошматований каптур і поволі підвела обличчя, виснажене та голодне, як у зацькованого вовка. Посіріла шкіра, гострий ніс, рідкі зуби, худа рука, що стискала на грудях плащ. І раптом їхні погляди зустрілись, і він упізнав її; бо, хоча ті очі були тепер нестямні та сповнені страху, в них усе ще мерехтіло світло, яке важко було витримати: ельфійське світло, завдяки якому вона колись давно заслужила ймення — Елезвен, найгордовитіша зі смертних жінок давнини.
— Елезвен! Елезвен! — окликнув її Гурін; і вона підвелась, і непевною ходою рушила йому назустріч, і впала йому в обійми.
— Нарешті ти прийшов, — сказала вона. — Я дожидалась аж надто довго.
— Дорога була темна. Я прийшов,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сказання про дітей Гуріна», після закриття браузера.