Читати книжки он-лайн » Фентезі 🐉🧝‍♀️🗡️ » Наші дракони вбивають нас

Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

175
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 65
Перейти на сторінку:

— Через три дні цього четверга. Він проходитиме у будинку творчості. Виступи конкурсантів оцінюватимуть педагоги з Нью-Йорка. Усього їх буде дванадцять. Грант на навчання отримає лише один.

— Ти зможеш, люба!

— Це так страшно…

— Може відвідаємо Андрія?

— Давай, я давно у нього не була.


Андрій зустрів їх мовчанкою, яка виривалася з пустого тіла, підключеного до апарату штучного живлення. Таким умиротвореним хлопець був уже третій місяць. Рани на його тілі майже загоїлись, та що йому було до цього байдуже.

— Як він, лікарю, — з надією запитала Олеся.

— Дівчата, у мене для вас невтішні новини, — почав лікарь, опустивши очі.

— Його батьки прийняли рішення відключити його від апарату штучного живлення.

— Як!? — разом скрикнули подруги, — це не можливо! Його батьки не могли так вчинити.

— Подальше його перебування тут не має жодного сенсу. Його організм з кожним днем по-троху вмирає. Щойно ми вилікуємо його рани, тіло знову вкривається рубцями та виразками.

— Я вам не вірю!

— Його серце вирішили віддати шестирічній Наталці. Операція відбудеться завтра. Хлопця все одно не врятувати, але дівчинка ще має шанс. Мені шкода…

Тереза з Олесею забігли до кімнати, де як завжди лежав Андрій, не виражаючи нічого. Олеся обійняла опухше тіло і заплакала. Сльози котилися по її щочак, а відтак і по йього руці. За вікном його кімнати на першому червоніли юблука, глузливо радіючи життю, в той час як падало Олесене небо.


— Врятуй мене… — чула Олеся голос Андрія. Сон був більше звуковим, ніж кольоровим. Тереза взагалі дуже рідко бачила сни. У сьогоднішньому їй було страшно. Страшно за Андрія, який кликав звідкись на допомогу.

— Ти де? — намагалась докричатися Тереза.

— В Анемі…

— Де? — не чула Тереза.

— У країні Драконів…

— Як мені туди потрапити?

— Амулет…

— Який амулет? — не розуміла Тереза, але її чомусь огортав крижаний страх.

— Амулет твоєї бабусі… Прошу врятуй мене…


Настав довгоочікуваний четвер. Сьогоднійшній день мав вирішальне значення у житті Терези, тому її серце шалено калатало з самого ранку. Прийнявши душ, вона нашвидкоруч одягнулась і побігла до танцювального залу, аби в останнє відрепетирувати свій танець.

Наче в останнє вона взлітала і стірмголов падала, розбиваючись на мільярди уламків. Вона упала. Силкувалася встати, але ноги її не слухалися.

— Що сталося? — підбігла встривожена Ірина, подруга з якою вони разом брали участь у конкурсі.

— Здається я потягнула звязку, — простогнала Тереза.

— Боляче?

— Так, але ходити можу, — сказала Тереза ледве волочачи за собою ногу.

— Сядь, я зараз накладу повязку, — Тереза слухняно сіла на підлогу.

— Ну, що так краще, — запитала Ірина, міцно перевязавши щиколотку.

— Дякую, але я не впевнена, що зможу танцювати, — з відчаєм мовила Тереза.

— У мене є ідея! — дивні вогники затанцювали у очах Ірини.

— Здаєтсья, що вона мені не сподобається.

— Можливо, але іншого виходу у тебе немає. У мене є сильне обезболююче, його колов собі дідусь.

— Він же помер?

— Так, але якби він не користувався ними, він би помер ще раніше від нестерпного болю, котрий нищив його зсередини. Рак товстої кишки, це жахлива річ.

— Але звідки у тебе цей препарат, — запитала Тереза, з недовірою дивлячиьс на шприц, котрий подруга дістала з спортивної сумки.

— Одного разу за годину перед важливим виступом я порвала м’яз. Було боляче не те, що ходити, а й лежати. Уколовшись, я абсолютно не відчувала ноги, доводилося докладати нелюдських зусиль, аби примусити нижню частину тіла рухатися.

— Це наркоти?

— Так…


Тереза розчісувалася у гримерці, шалено хвилюючись перед виступом. Вона не відчувала лівої ноги, тому останнью годину вона витратила на те, аби навчитися управлятися з паралізованою кінцівко.

— Як ти? — із занепокоєнням поцікавилась Олеся, яка прийшла підтримати подругу у цей важливий для неї день.

— У мене таке відчуття, ніби я забула щось надзвичайно важливе… Силкуюся згадати, але ніяк не виходить. Лише якесь відчуття небезпеки огортає мене весь день.

— Ти просто хвилюєшся, це не дивно, — покосилася Олеся на ногу подруги.

— Мабуть, ти маєш рацію.

1 ... 53 54 55 ... 65
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наші дракони вбивають нас», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Наші дракони вбивають нас"