Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

у павутинні… Або сиділа коло нього, зачитувалась книжками і од страху втікала… Я вам кажу, не знаю, што у тих Штефанових книжках написано, але смерть їх боялась!..

— А як тото ниськи сталося? — запитав Соломон.

— Звечора Штефанові сіла ворона на оболок.[62] А пак прийшли до нього амерікантоші і цілу ніч говорили по радійові. Штефан їх із того заклятого радійова слухав-слухав і майже розумом помішався… Плакав до полудня. А пак виніс образ Йовжки Сталіна, поклав його коло хліва і почав стріляти… Стріляв, стріляв, а пак сам себе застрілив!

У двір помалу, зі страхом почали заходити люди. Я й собі обережно наблизився до стрийка. Бабу жінки відвели за руки до колодязя. Тепер Штефан уже сам лежав посеред двору у загуслих калюжах крові і був дуже печальним. У жодної живої людини мені не доводилося бачити потім такого невимовно-печального обличчя, як у мертвого стрийка Штефана. Але що найбільше вразило — це мухи. Якісь руді-руді, неприродньо довгі і багатокрилі, вони так нажерлись мертвої крові, що не в силах були злетіти. І тепер крихітними червоними боченятами повзали по двору, тягнучи за собою нитки крові. Їх, мух, було багато, і, бачилося, цими нитками із крові мерця, наче кривавим павутинням, обсноване-обплетене все обійстя покійника.

Кілька чоловік взяли і обережно занесли тіло Штефана до хати.

Дід Соломон — теж такий безпорадний, розгублений — стояв коло баби, гладив її якось боязко і винувато по голові та шептав про себе: «А мені, Штефанику, ниськи снилася помаранчова паніка. І така красна, якби її намалював. І казала мені, што вона щастя нашоє. А вона, не снила би ся більше нікому, прийшла за тобою і повела з собою… І сам не можу порозуміти — як така красива паніка може бути смертю?..»

… А по всьому двору Штефана валялися гострі друзки скла і клапті розстріляного портрета Сталіна. Вони, ці клапті, наче обпалені вогнем метелики, тріпотіли навіть на дахах хати, хліва, по всіх деревах… І годі було впізнати у цих обсмалених папірцях могутній лик великого вождя. І тільки під східцями тихенько лежало око великого правителя. Воно єдине із усього портрету залишилося неушкодженим, причаєно дихало і повільно рухалося по орбіті… Око пильно за всім стежило і грізно й пророче дивилось з-під східців хати вперед, у майбутнє, а може, й у позаземні і позачасові простори.

…З того дня із Фіскарошки ніби вивітрилась душа. Де й поділась її смачна бесіда, щедро пересипана перцем, задерикуватість, рішучість і добра войовничість. Нипала живою тінню по двору, хаті, городу і днями мовчала. А коли і починала щось говорити, раптом уривала нитку розмови і до себе одне і те ж: «Господи великий, не дай більше жодній матері пізнати того горя — хоронити своїх діточок!».

Інколи Фіскарошка заходила у потаємну комірчину. Ту саму комірчину, де бережно ховала від влади портрети вождів, за правління яких бабі довелось жити, починаючи від імператора Франца Йовжки і аж до Сталіна і Хрущова. Тут, замкнувшись на засув, баба годинами щось бубоніла, то радилася, то сварилася із імператорами, президентами і комуністичними вождями.

— Наші бабка малінько захворіли на голову, то мусимо їм перебачати, — просив Соломон, коли баба дуже гнівалась на нас.

А ось одного ранку… Баба довго і щиро молилася перед іконою Богоматері, далі відімкнула колодицю на потаємній комірчині і крадькома шмигонула туди.

Довго там вела із котримось із вождів дискусію, а потім вийшла із великим портретом, загорнутим у мішковину. Взяла його під пахви й, озираючись навсебіч, попрошкувала до саду. Дід штурхонув мене і тикнув услід бабі пальцем — мовляв, іди лем за нею.

Під старою, розколотою блискавкою, грушею баба розгорнула портрет — це був Сталін. Вождь сердито скинув бровами і запитав: «Шта нада, женщіна?» Проте Фіскарошка не слухала кривавого кавказця. Добула із фартуха сірники і запалила… Портрет почав сердито фиркати і вогонь задихався. Тоді Фіскарошка нагребла оберемок сухого хмизу, підсадила його соломою і знову запалила. Коли вогонь весело затанцював, туди кинула портрет Сталіна. І тут сталося незрозуміле: вогонь почав тікати на всі боки, хмиз — сердито шипіти і гаснути. Баба знову кинула оберемок сухенької і аж гарячої соломи… Кривавий тиран корчився, як змія, люто сопів, пихтів і одбивав від себе полум’я. Але раптом схлипнув, знидів і вогонь затанцював. І в цю мить у багатті щось закричало, заквиліло, божевільно зареготіло!.. І чорна хмарка, вихопившись із багаття, ревучи, понеслась над селом у бік лісів і темних хащ.

Баба опустилась на землю… сіла. Мала такий страшний і змучений вигляд, наче щойно боролась із сатаною… І таки перемогла!

Одразу за межею, у своєму городі, серед молоденької кукурудзи, голий до пояса дибав і невдоволено, наче неопохмелений бусол, помахував головою дорогий наш пан Фийса.

— Пане Фийсо, што робите? — вже якось оживлено і полегшено зацікавилась Фіскарошка.

— Пасулю, Марько, хочу тичити,[63] — озвався жваво Фийса.

— Е-е-е, пане Фийсо, лишіться ви, до мари, тої пасулі, ачей не втікає у Палестину?

— А ви штось радите мудріше?

— У мене там ще десь припрятано од діда півлітра большевицької зарази… подьте до нас — малінько тровитись. будеме, — мовила Фіскарошка, дивлячись із доброю сусідською любов’ю на пана Фийсу.