Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

Державній Думі і навіть в уряді, так не вважали. Якось Невінчана стала свідком розмови двох гостей із Москви, які навідалися до штабу «помаранчевих».

— Розумієш, — казав один колишній герой горбачовської перебудови іншому, — Пасічник — класний хлопець, правильний, наш мужик. Але в нього немає ні-я-ких шансів. Запам’ятай: на пострадянському просторі результат виборів визначають тільки три фактори — велике бабло, великий телевізор і можливість «правильно» порахувати голоси виборців. І всі ці три фактори в руках іншого кандидата на президентську посаду.

А запитань і справді поставало більше, ніж знаходилося відповідей. Шевченко вважав, що підписаний у листопаді меморандум щодо проведення політичної реформи лише зафіксував намір Пасічника та лідера соціалістів — діяти спільно задля послідовної демократизації політичної влади. Проте леді Ю. не пішла на підписання меморандуму. Вона вважала, що запропоновані в ньому зміни до Конституції перетворять Україну на республіку олігархів. Тож «помаранчеві» і «рожеві» лідери політичного блоку «Сила народу» надто різнилися між собою, щоб розгледіти поки що розмиті обриси нової України, яку збиралися будувати. Через багато хто віщував їм провал в недалекому майбутньому Водночас саме таке розмаїття уявлень і прагнень спричинило затягування величезної маси людей у «помаранчеву» хвилю, що і створило її вибухову силу. Майдан ставав чимдалі велелюднішим.

Другий тур показав мінімальну різницю в кількості здобутих голосів. Однак це не завадило президентові російської держави двічі поквапливо привітати свого протеже з перемогою. Водночас кілька десятків виборчих дільниць затримувалися з наданням інформації.

Зростала ціна пакунків із «затриманими» бюлетенями, й довшав їхній шлях до Центральної виборчої комісії. На заклик Пасічника «помаранчеві» з запалом карбонаріїв окупували головну площу країни, щоб залишатися тут до повної перемоги. Їм звідусіль надходила допомога — намети, ковдри, харчі. На спеціально відкритому банківському рахунку збирали кошти для Майдану.

VІ

Київ закидало снігом і лихоманило хурделицею. Щодалі напруженіше чекали тут оприлюднення результатів волевиявлення виборців. На майдані Незалежності виросло наметове містечко, яким походжали сторожкі парубійки із «помаранчевою» символікою. Усім своїм виглядом вони нагадували щось середнє між сучасними бойовиками та бійцями доби жовтневого перевороту. Неподалік, у одній із будівель, де радянська влада правила партійні меси, тепер розміщувалися штаб політичного блоку «Сила народу» та Комітет національного порятунку. Ніхто не міг сказати, скільки часу працюватиме цей штаб.

Швидко сутеніло. Блискітки сніжинок перетворили Майдан на казкове містечко, яке, попри пізню пору, обростало новими мешканцями. Цюкали сокири — рубали дрова для польової кухні. До кордону, за яким стояли намети, повільно підкотила старенька біла «волга» з трьома пасажирами. За кермом сидів Григорій Фірсов. Він озирнувся, підшуковуючи місце для паркування. Хоча прибульці начебто не збиралися залишатися тут на ніч, проте вочевидь мали якусь справу.

Вони приїхали доволі пізно, та встигли зробити багато корисного. Насамперед, привезли гроші — власні та своїх вірян. Пастор пояснив, на чиєму боці Бог. Немає більшого злочину, сказав він, ніж привласнення чужого майна, хіба що тільки вбивство. Окрім грошей, ті привезли до табору «помаранчевих» теплі речі й гарячу їжу. А ще хотіли запропонувати медичну допомогу — як масажисти. І мали тільки ніч для роботи, тому що вранці мусили повертатися до районній лікарні.

Знайти коменданта «помаранчевого» містечка виявилося непросто. Грицько пригальмував перед групкою кремезних парубків. Вони перепинили шлях і застукотіли у вікна.

— Хто такі? Маєте дозвіл? Далі територія під охороною.

Щойно їхніми руками було перекинуто інший автомобіль, який намагався перетнути умовну межу наметового містечка.

— Дозвіл на що? — поцікавився Фірсов, опускаючи шибку.

Його спокійна впевненість послабила войовничість охоронців. На капоті «волги» тріпотіла «помаранчева» стрічка. Автівку пропустили. Гриць з полегшенням зітхнув: саме цього вечора разом зі свіжим номером свого часопису Євген передав йому символіку Майдану — як сувенір, а виявилося, то рятівний талісман. Досі «волги» викликали настороженість у представників «нової генерації» як авто, котрі донедавна возили радянську номенклатуру — директорів і генералів.

Командира Григорій знайшов у найбільшому наметі. Той вдячно прийняв допомогу, а коли запропонували ще й послуги масажистів, покликав за собою. На першому поверсі великої помпезної будівлі просто на підлозі сиділи й лежали бійці «помаранчевого» призову, переважно студенти. Сильні морози вночі змусили їх збігатися сюди.

У центрі фойє розташувалися музиканти. Двійко з хлопців домальовували транспарант із написом «Фестиваль «Рок-Екзистенція». Чулося скандування виконавців, які в своїх куртках нагадували борців на килимі спортзалу: «Разом нас багато, нас не подолати». Перевіряючи мікрофон, заклопотаний соліст іншого гурту гукав: «Вставай, мила моя, вставай!»

— Це наш останній шанс сказати «Ні!» — «муркам», шансону, «таганкам» і «Так!» — Баху, Вівальді, Шопену, — натхненно виголошував один із студентів перед зграйкою однокурсників, чи не вихованець сусідньої консерваторії.

Неподалік перебирав струни підстаркуватий бандурист у вишиванці. Фірсов прислухався до співу, — сам у шкільні роки вчився грати на бандурі. У виконанні старого український гімн звучав, як виклик чинній владі. Високий молодик фіксував усе на цифрову камеру.

— Годі, Енею, тут не варто знімати. Головне — Майдан, пікетування Кабміну, вулична хода, — вмовляв оператора русявий вусань у джинсах з пов’язкою на рукаві, яка свідчила про тимчасову адміністративну посаду в цьому різношерстому «війську».

— То, кажете, ви медики? — нарешті обернувся він до Грицька.

У розмову встряла метка сіроока красуня з довгими лляними косами:

— Артеме, куди заносити медикаменти?

Поки розпорядники облаштовували в закутку імпровізований склад ліків, масажист дістав з кишені газету.

— Знаєте такий часопис — «Моя Україна»? Так ось, дивіться — у ньому є моє інтерв’ю, його в мене брав Євген Чубенко. Тут і фото є.

Білявка зацікавлено розглядала знімок.

— Ой, то це ви Григорій Фірсов? — вигукнула вона. — Артеме, у нас є кілька обморожених. І дехто скаржиться на радикуліт.

— Саме наш профіль, — посміхнувся Григорій.

— Чубенко — наша людина. Будьмо друзями. Василино! — гукнув дівчину командир, — відведи хлопців до медпункту, нехай оглянуть хворих.

У кімнаті були тільки журнальний столик і кілька стільців. На