Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

вириватися, перетворилася на клубок страху, відчувши, як одне з поплескувань по щоках перетворилося на болючий принизливий ляпас. — Ну? — наблизив стариган до неї свої очі, — зрозуміла, з ким маєш справу, ні? Це тобі не дитинку четвертувати.

І старий, не бентежачись, зло і цинічно вилаявся, продовжуючи дивитися їй в очі.

— Ну що, чого дивишся — не чула такого слівця?

Домініка закрила очі: піти, забутися. Хтось роздягнув її догола, хтось чужий, страшний оселився в ній — пронизує її своїм поглядом, створює в ній іншу людину, чужу, ненависну їй. І ця інша людина — її страх. Але чого вона боїться, хто може вбити в ній її? — їй вмирати завтра, і скоро її не буде зовсім, ніколи. Домініка глибше вдавила голову в подушку. Думка про особисту смерть була тією соломинкою, за яку вона вхопилася. Це була вже зброя проти страху, який їй нав’язували інші люди. Страх є відсутність, зникнення особистого, злиття з усім, а вона, зрозумівши неминучість своєї смерті, відокремилася на мить від усього, її «я» звузилося, знайшло форму: на мить вона ніби знову намацала ґрунт під ногами — зробила від світу крок убік, стала окремо. І це дало їй силу відкрити очі, крикнути старому:

— Ви не маєте права! Ви не маєте права мене бити! Ви покидьок! Я подам на вас до суду! Відпустіть мене!

Старий, здалося, трохи розгубився. Але тут же боляче стиснув їй лікті — Домініка закричала.

— Лежи тихо, доча. Ніхто тебе не бив — поплескував я тебе по щоках, тільки і всього. Нам це дозволено. І ручки твої я тримаю там, де треба, де кісточка випирає — тут синців не буде, не бійся, — і раптом випростався на весь зріст, загримів на всю палату. — І не треба було дитинку в унітаз запихати! Ніхто тебе сюди не кликав — а потрапила, так будеш жити за нашими законами!

І знову вилаявся на її адресу.

— Та що ти, Пантелеїч, нерви з нею псуєш? — скрипучий грудний голос доносився звідкись з-під вікна. — Поклич Федьку, нехай вприсне їй тизерцину.

— Так спить він, нехай поспить, сьогодні у братухи дачу будував цілий день, напрацювався, та й того... відпочили на дачці.

— Вчора, бачила, приходила до нього донечка — вилитий тато.

— Так це не донечка — сестра його двоюрідна. У нього син. А ти теж спи, чуєш? — підвищив він раптом голос. — Тобі належить спати! Чого розмовляєш?!

Голос біля вікна замовк. Старик постояв ще хвилину, подумав і поплентався до дверей.

— Покличте мені лікаря! — за той час, поки старий розмовляв скрипучим голосом, Домініка встигла трохи заспокоїтися і зрозуміти до кінця, хто тут є хто і в кого їй шукати захисту: — Покличте лікаря!

— Ніч зараз, нікого немає, — почувся від дверей добрий голос старого, — завтра будуть лікарі. Тільки я та Федька і є, любонько.

І — як ударом по голові — та ж сама зла лайка, плювок під ноги і гикаючий гортанний сміх з-під вікна.

Домініка заплющила очі: що відбувається? Здається, вона почала дещо розуміти. Але чи краще від цього їй стало? Зачаївшись, вона лежала, намагаючись не думати про прив’язані кінцівки: іноді їй починало здаватися, що вона вільна і її руки-ноги просто-напросто відпочивають. І як тільки до неї приходило це відчуття свободи — тут же з’являлося непереборне бажання перевірити, чи насправді вона вільна. Але навіщо? Чи не краще себе обманювати? Навіщо смикатися, вириватися? — адже це все одно марно. Гинути від болісного безсилля, від відчуття своєї безпорадності — чи це їй потрібно? Можливо, основне — вірити, що ти вільна. Якби її на хвилину відв’язали, а потім, непомітно приспавши, знову прив’язали — вона б лежала з відчуттям повної свободи. Вона б не знала, що прив’язана, не виникало б бажання перевірити, бо лише хвилинку тому вона весело рухалася по землі, — і вона була б щаслива, згадуючи цей рух, живучи ним. Не бачачи себе збоку — намертво прихоплену мотузками. Мотузками — і тут мотузки: вона била Торвіга мотузкою для білизни! За що вона його била? Торвіг — він де, він хіба був у неї?

Домініка розплющила очі — щось заважало її думкам, плутало їх. Прямо над нею яскраво світила велика електрична лампочка, вона видавала моторошне дзижчання. З трьох сторін Домініку обступили світло-жовті, туалетного кольору, стіни, пофарбовані до стелі блискучою олійною фарбою. Вони були зовсім голі, а в тій, яка справа — чорніло квадратне вікно за ґратами. Хтось хропів — хропіли хором: як вона досі не чула? І чому так яскраво горить світло? Всі сплять, а за вікном ніч, і так яскраво горить світло.

Вона знову закрила очі; мотузка для білизни, Торвіг — ні. Свобода. Людині треба багато свободи. Неправда, їй недостатньо буде одну хвилину вільно похитати ручками-ніжками. Потім, розслабившись, насолоджуючись спогадом, вона раптом зірветься в страсі за свою свободу: ворухнути рукою, ногою — і тоді, зрадівши, знову заснути. І завжди, скрізь — буде мучити, гризти її сумнів: чи вільна вона насправді? І треба їй буде перевіряти цю свободу кожну секунду! А де ж тоді життя? А це і буде життя, це єдине і є «не животіння» — перевіряти щосекунди свою свободу: життя!

Голі стіни, гола стеля з однією