Читати книгу - "Дожити до весни"

два варіанти печального фіналу: або її заберуть у дурку, або вона сама з власної квартири на той світ утече, – зітхнула Віка.

– Як ти могла, Лізо? Що це за журналістське розслідування? Хто тобі дав право копирсатися в житті людини, яка просила в нас про захист? – обурилася Єва.

– Хто-хто… Чижик в манто! – як лезом відрізала Ліза.

Манто Чижикові, звісно ж, ні до чого. Сидів у новенькому світлому костюмі, відкинувшись на високу спинку такого самого новенького шкіряного крісла кольору кави з молоком. Біля вуха слухавка, до обличчя приклеєна посмішка. Кабінет уже звільнений від зайвих паперів і видраяний до блиску, як операційна палата в лікарні. Здається, Чижик волів би розмовляти з невидимим співбесідником до самого вечора, аж поки в цієї нестерпної Єви Вольської лусне терпіння і вона піде геть з-перед його редакторських очей. Але вона вперто чекала.

– Тут така справа… – зам’явся, нарешті відклеївши слухавку від як завжди побуряковілого після довгої розмови вуха. – Із грошима за попередні місяці, мабуть, ніц не вийде. Така-от халепа… Хазяїн почне платити тільки з дня підписання купчої, бо…

– Казав пан – кожух дам, та слово в нього тепле. Але я не стосовно зарплати.

– І от ще, ледве не забув, – Чижик вдає, що не почув її репліки. – Борис Ковалицький телефонував. Оце ми з ним якраз розмовляли. Він прочитав твій матеріал – я передав йому на ознайомлення. Каже, непогано написано, але немає головного – про його талант. За розведення полуниць і дресирування собаки, ти ж сама розумієш, звання заслуженого артиста не дають. Треба буде дописати кілька гарних речень. Він за годинку буде тут, привезе відгуки своїх шанувальників, покаже, де вставочки зробити. Ти вже постарайся.

– До дідька вашого Ковалицького! Як оце розуміти? – запитала, вже не стримуючись.

– Ти про Єлизаветину статтю? Я знаю тільки те, що нічого не знаю.

– А Сократ тут яким боком? Ще скажіть, що це його дух явився аж із древньої Греції і напоумив Лізку захищати в такий спосіб підпільний гральний клуб. До речі, є інформація, що коріннячко притону тягнеться аж із Гонконга, а власник його живе в Росії, куди пливуть гроші від цього азартного бізнесу, і що він приятель Сені Коси, тобто Семена Косарика. Тому-то спокусливі отруйні ягідки й дозрівають та цілими гронами звисають на наших теренах.

– Квіточки, ягідки, коріннячко… Ну що за ботанічна літературщина? Що нам до цього? Газета не відкриває і не закриває гральні клуби, не виготовляє і не продає сурогат, не мотивує і не карає повій, не спонукає і не ловить контрабандистів… Я до того, що знати ми можемо багато, бо така наша професія, але займатися цими справами мають інші служби. І взагалі… Ми ж говорили з тобою про нову концепцію…

– Нову? Чого ж вона так нагадує стару, ще з іншої епохи? Збіг просто-таки один до одного, лише замовники інші. Щось таке я знала, коли ще була студенткою. Вам не здається, що Сеня Коса разом із газетою приватизував ще й вашу душеньку?

– Дорогенька моя! Світ – це вселенське торговище, на ньому продається геть усе. І на всякий товар є покупець, навіть на уцінений. Така діалектика життя. Тож головне – продати дорожче.

– Я не дорогенька, і тим паче не ваша. І є, до речі, різниця між словами «продати» й «продатися».

– Жаль!

– Жаль чого?

– Що ти не наша. А от Ліза в нас залишається.

– З чим я вас і вітаю!

– Пішла ти зі своїм вітанням! Наївна дурепа, яка так і застрягла у своїй героїчній журналістиці дев’яностих.

– У героїчній журналістиці дев’яностих? А знаєте, в цьому щось є. Не те щоб ми були героями. Ні, звісно ж, ні! Принаймні я себе такою ніколи не вважала. Але писали ми справді про героїв. А про що та про кого будете тепер писати ви у своїй чи то пак Косариковій старій-новій газеті?

– Це вже тебе не стосується. Якщо така розумна, то спробуй свою створити! Хоча б сяку-таку. Та втримати її на плаву…

– Навіщо ж утримувати сяку-таку? Для чого? Сякого-такого у нас вистачає. А газета має бути – як ви там колись самі казали? – сторожовим псом демократії?

– От і заведи собі такого пса.

– Може, й заведу!

– А зараз іди, не заважай працювати.

– Вже пішла!

– І забудь сюди дорогу.

– Вже забула!

– Ну-ну…

«Зжуй, Чижику, полину!», – відповіла подумки Лізчиним голосом і гримнула дверима. За півгодини вона поклала перед Чижевським заяву, зібрала речі та вийшла з редакції, щоб уже ніколи не повернутися до неї. Їй здалося чи він справді подивився їй услід так, ніби заздрив, що вона йде, а він зостається?

***

Іриска все літо зникала на археологічних розкопках у Старому місті. Сусід, викладач з історичного факультету, запропонував їй місце в експедиції. Донька з радістю погодилася: з одного боку –