Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

належності підсудних. Формально суд залишався під головуванням полковника, фактично в ньому засідав полковий, тепер гродський, суддя з кількома старшинами. Полки було поділено на 18 судових повітів, у кожному з яких створено земський суд, котрому підлягали цивільні справи в першій інстанції. Суд складався з земського судді, підсудка і писаря. При гродських і земських судах, а також у кожній сотні було введено посади возного. Підкоморські суди, які складалися з підкоморія й коморника, також впроваджено в кожному судовому повіті. Їхній компетенції підлягали справи, пов’язані з розмежуванням спірних земель. Генеральний військовий суд залишився єдиною апеляційною інстанцією для всіх інстанцій першого рівня.

Як наслідок, Гетьманщина отримала простішу, професійнішу та ефективнішу систему судових установ, що, як утім і попередня за своєю суттю, спиралася на русько-литовсько-польську традицію, але тепер вповні їй відповідала з організаційної точки зору.

Розглядаючи систему судочинства як засіб здійснення судової влади, не можна лишати поза увагою не тільки її інституційний сегмент, а й тісний зв’язок із законодавством, адже суд має діяти відповідно до закону й у межах закону. Не менш важливою видається доктринальна складова, що, з одного боку, визначає принципи судочинства, а з іншого — його відповідність уявленням про правосуддя. Доктрина в цьому разі тісно пов’язана із законодавством, яке зрештою і встановлює ці принципи. От як формалізує їх Ф. Чуйкевич у «Суді та розправі в правах малоросійських»[311]: 1) незалежність суду, обрання суддів та їх професійність; 2) рівність перед судом; 3) ієрархічність судових інстанцій і розподіл їх компетенції; розділення цивільного і кримінального права, відповідно цивільного і кримінального судів першої інстанції, процесу, приватної і урядової позовної ініціативи; 4) пріоритет процедури; 5) відкритість і змагальність процесу; 6) прийняття рішень суддею на підставі доказів і внутрішнього переконання. До цих принципів російська юстиція звернеться більш ніж сто років по тому під час судової реформи Олександра II.

Безпосереднім натхненником реформи 1760-х рр. був саме Ф. Чуйкевич, у трактаті якого закладено її підвалини. Це була не лише спроба вдосконалення судової системи, але водночас відповідь на виклик упорядкування права, зумовлений кризою його джерел, яка, своєю чергою, характеризувалася двома найважливішими факторами: 1) численністю і насамперед суперечливістю законодавчих актів різного рівня та змісту імперської і гетьманської влади, що перебували в постійному протистоянні в межах правового поля Гетьманщини; 2) невідповідністю судової системи (застарілої, спрощеної початковим військовим устроєм і пов’язаної з адміністрацією) реаліям суспільно-правового життя Гетьманщини другої половини XVIII ст. За М. Вебером, прогрес права відбувається в напрямі постійно зростаючої раціоналізації, що спричинює спеціалізацію і бюрократизацію. Завершенням такої раціоналізації є кодифікація права. Цими рисами позначено усе європейське XVIII ст. з його раціональним абсолютистським позитивізмом і просвітницькою філософією природного права. Можна з певністю стверджувати, що для української політично-правової системи цього часу, яка перебувала в процесі активної раціоналізації і основною рисою якої стала переорієнтація на цивільне суспільство, були характерні бюрократизація (в позитивному сенсі слова) і спеціалізація насамперед адміністрації і судових установ.

Кодифікація для Гетьманщини стала не лише засобом упорядкування права, але найголовніше — чинником легалізації власної судової системи і принципів судочинства, так не схожих на систему судочинства метрополії. Висока інтенсивність кодифікаційного процесу припала на кінець 20-х — другу половину 60-х років XVIII ст. і виявилася в масштабній діяльності кодифікаційної комісії 1728–1743 рр., численних приватних компіляціях (зокрема Ф. Чуйкевича) і резонансній участі різних верств українського суспільства в підготовці наказів до загальноімперської законодавчої комісії 1767 р. Цей різноплановий процес, в орбіту якого була втягнута значна група правників, обертався довкола нормативного комплексу, сформованого протягом XVI ст., і був спрямований на відновлення і впорядкування правового життя, що було знищено революцією та Руїною у другій половині XVII ст. По суті він спирався на традицію права Речі Посполитої, яка століттям раніше виробила основні принципи судочинства як на законодавчому рівні, так і в правозастосовній практиці.

6.3. Суддівство

В історії Гетьманщини суддівська страта та доволі велика група осіб, які брали участь у кодифікаційному процесі (як на офіційному, так і на приватному рівнях), були тісно пов’язані між собою і фактично, як побачимо далі, утворювали єдину професійну спільноту.

Подібно до того, як ложові суди були ключовою ланкою в системі судових установ Гетьманщини, пожові й до певної міри генеральні судді (більше «політична» посада), а після реформи — гродські, земські і підкоморії, утворювали професійну страту службовців від юстиції. Усі суддівські посади, включаючи міські, були виборними. Виборність суддів відповідала традиції правової культури Речі Посполитої. Про це красномовно свідчать порядок обрання, приведення до присяги, а також вимоги до претендентів на суддівство, базовані на нормах Литовського статуту і збірниках німецького міського права. «Права, за якими судиться малоросійський народ» передбачали віковий, майновий і освітній ценз, моральні якості, вимоги до цивільного стану, громадянського статусу і конфесійної належності майбутніх суддів. Отже, «в чин судейский имеют быть избираны люди достойный, заслуженный, в верности императорскому величеству не подозрителныи, добросовестный, грамотный, в правах искусный, управителныи, из законного супружества рожденный, чесного обхождения, в словах и в делах постоянный, да оные ж избираемыя персоны были б совершенных лет, по крайней мери не менше 25 и не вышше 70, а не избирани б были немии, глухии, лишенный ума, и изувеченный на здоровю, ни пяници, ни лихоимци, ни мздоприемныи, ни иноземци, ни новокрещенныи, ни в клятве сущии, ни опубликованный безчестными, також неверный, отступники от веры християнския и геретики». Обирати треба «…не излишне богатых, который общество утеснять обыкли, но и не веема скудных, который ради скудости служит паче, а не судить способны, но средных»[312]. Важливим критерієм була також осілість: «владение свое в том полку имеющий», — цитує А. Й. Пашук один з гетьманських універсалів[313]. Обов’язок судді — «судить по сему праву и по написанним в нем артикулам; по своєму же умствованию, догаду, самомнению и по собственному знанию ничего не