Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

судить и не приговоривать, но по силе производимых в суде речей и по правил ным сторон доказательствам приговор чинить имеет»; «не смотря на лица, без всякия страсти, гнева, злобы, милости, страха, похлебства, поноровки, дружбы, по самой истине, за совесть и по правам, безволокитнно и без богоненавистного лицемерия и противны истине проклятых користей»[314].

За підрахунками, переважно базованими на даних Юрія Гаєцького[315], можна говорити про групу зі 107 осіб, які очолювали полкові суди в період з 80-90-х років XVII ст. до кінця 70-х — поч. 80-х років XVIII століття, а також 19 генеральних суддів з 1672 по 1776 роки. Треба підкреслити умовність цих підрахунків, оскільки Ю. Гаєцькому були доступні лише опубліковані джерела, незначні уточнення внесено на основі архівних матеріалів, переважно документів Генеральної військової канцелярії (ф. 51 Центрального державного історичного архіву України, м. Київ). Цей перелік не містить асесорів Генерального військового суду, а також військових канцеляристів, принаймні службовців Генерального військового суду, які грали помітну роль у судовому провадженні та з лав яких рекрутувалося значне число суд дів різного рівня. Обмеження хронологічними рамками викликано браком систематично збережених архівних матеріалів практично до початку XVIII ст., а також упевненістю, що, лише починаючи від 80-х років XVIII ст., можна спостерігати більш-менш усталену судову систему.

Це було приблизно три покоління переважно середньої старшини, старше з яких народжене у 50-60-х рр., друге — у 80-90-х рр. XVII ст., третє — у 10-20-х рр. XVIII ст. Відповідно пік кар’єри для кожного з них припадав на 80-ті роки XVII ст., 10-ті—30-ті та 40-ві — 70-ті роки XVIII ст. Переважно це були нащадки колишньої реєстрової старшини (Чуйкевичі, Буцькі, Берло) і частково — шляхетських родів, що свого часу підтримали повстання Б. Хмельницького (Сулими, Александровичі, Лазаревичі, Забіли, Домонтовичі, Лукомські). Дитинство і юність першого з цих поколінь припали на буремні роки Руїни, із закінченням якої та поступовим переходом до налагодженого цивільного життя на перший план вийшли нові соціальні настанови і цілі, пов’язані насамперед з освітою та цивільною кар’єрою. Хоча старшина й належала до військового стану, за собою вона мала усталену традицію служби у місцевих судово-адміністративних установах за часів Речі Посполитої, в політичній культурі якої судовій владі належало чільне місце. Переважно це був досвід канцелярської й адвокатської служби, на теренах якої обертались династії дрібної шляхти[316]. Цей досвід успішно був перенесений на ґрунт Гетьманщини, де відправлення правосуддя вважалося гідним і самостійним видом служби.

Освіта була одним із визначальних чинників у службових настановах і запорукою не лише успішної кар’єри, а й зрештою і соціального статусу. Більшість представників усіх трьох поколінь суддів пройшла навчання в стінах Києво-Могилянської академії (далі — КМА), хоч деякі з них були випускниками або починали освіту в Чернігівському колегіумі чи Львівській братській школі, як, наприклад, Микола Ханенко. Освітній курс часто продовжувався до класу філософії включно, тривав до 12 років і давав добрі знання латини, грецької і польської (часто німецької), поетики, риторики і філософії (включаючи класичну і польську літературу). Серед студентів класу філософії джерелами зафіксовані, зокрема, Яків Огронович[317], згодом прилуцький полковий суддя; його однокласники, а в подальшому колеги по кодифікаційній комісії 1728–1743 рр.: Василь Лисаневич, мглинський сотник Стародубського полку, який хоч і не обіймав суддівського уряду, але був автором ключових глав про судоустрій «Прав, за якими судиться малоросійський народ», а також автором перекладу з латини Speculum Saxonum[318], і Василь Стефанович, лубенський полковий суддя, один з голів кодифікаційної комісії, згодом один з ініціаторів звернення 1767 р. до Катерини II від Лубенського полку під час роботи Комісії для складання проекту Нового Уложения. До дещо старшого покоління належав, напевно, Іван Борозна, генеральний суддя і голова кодифікаційної комісії, який народився у 1690-х і закінчив КМА у 1716 р.[319] (ймовірно закінчив клас богослов’я). Деякі з майбутніх суддів і правників продовжували своє навчання за кордоном, як, наприклад, В. Стефанович, який 5 років після закінчення КМА навчався в університетах Саксонії, Моравії, Чехії, Віденському університеті й дістав диплом магістра філософії Леопольдинського університету, В. Лисаневич, який вивчав право у Кенігсберзі. Свою історію навчання оповів Стефан Лукомський (починав кар’єру канцеляристом ГВК, член кодифікаційної комісії, 1750 р. — полковий суддя «в первой вакансе», чекаючи на посаду, засідав у ГВС): 1722 р. «оконча в Киеве часть учения своего, ходил в чужестранные край, надеясь тамо оное латинское совершить учение», але через хворобу залишився в Польщі, «где ради преследования за благочестие греческого исповеданния и что малороссиянин, не мог там долее учения своего иметь и не соверша оного, в 1726 году возвратился паки по прежнему в Киев, где и совершил богословию» (закінчив повний курс, тобто богословський клас)[320].

Більшість старшини пов’язувала себе і майбутнє своїх нащадків з Гетьманщиною і залюбки відряджала дітей на навчання за кордон, навіть за мінімальної можливості. За оповіддю сучасника про Петра Валькевича, який починав кар’єру канцеляристом ГВК, згодом став реєнтом ГВК і генеральним осавулом, він ще, будучи реєнтом ГВК, «довольную во всей Малоросии силу тогда имел». Інший сучасник згадує, що Валькевич «изобиловал разумом, а наипаче знанием прав» і що «государь Петр Великий, познав его дарования, при случае взятия под стражу Полуботка с товарищи, предлагал ему остаться при его особе, но склонность эюить на своей родине и чаяние быть в оной в большом чине побудили его просить об отписке в дом»