Читати книгу - "Діаболік"

правда, тоді він мені більше не потрібен. У мене більше не залишилося причини бути з ним привітною. А якщо це було неправдою, тоді, як він посмів заявити, що це правда, як він посмів відривати мене від панелі управління.

— Сайдоніє, — він смикнув мене за рукав.

І тут я зірвалася.

Скочивши на ноги, я вдарила його кулаком прямо в обличчя. Хрускіт носа, який зламався після мого нищівного удару, сповнив мене таким задоволенням, що коли він закричав, я схопила його за волосся й потягла до дверей.

— Що ти робиш? Що ти робиш? Припини! Припини! — кричав Гладдік, намагаючись вирватися.

Я виштовхала його за поріг.

Гладдік схопився за своє закривавлене обличчя, шоковано дивлячись на мене.

— Якщо ти прийдеш ще раз, я тебе вб’ю, — із цими словами я зачинила двері.

Потім я відправила ще одне повідомлення у фортецю Імпірінс.

Відповіді не було.

Я не спала п’ять діб, і правда нарешті почала проникати в мою свідомість, нудотно прогризатися в мої нутрощі, душити моє горло. Навколо мене юрмилися Служниці, немов бездумні автомати, — якими, по суті, вони і були, — займаючись простими хатніми справами, на зразок підготовки мого одягу, щоб він мав належний вигляд, коли я надягну його наступного разу. Я не забувала наказувати їм вигулювати Дедлі. Незважаючи на всі тренування і дресуру, для того щоб вивести і загнати Дедлі назад до його кімнати, потрібно було кілька Служниць.

У всіх інших випадках мої думки хаотично блукали деінде.

Я усвідомила, що стою посеред кімнати, розгублено озираючись навколо. Кров Гладдіка перетворилася на темні бурі плями на килимі. Я стояла і витріщалася на них.

Усе здавалося сюрреалістичним і неправильним. Іншим.

Я вийшла за поріг вілли під великий небосхил куполу, у який лилося світло чотирьох сонць, і дивилася на них доти, доки очі не почали сльозитися. Я не знала, куди йти і що робити.

— Сайдоніє.

Я була готова вбити цю людину, ким би вона не була, але крізь завісу мого божевілля виринуло обличчя Невені. Її очі були червоними й запаленими від сліз.

— Тепер я — Намісник Люміни, Сайдоніє, — прошепотіла вона.

Я просто мовчки дивилася на неї.

Її нижня губа затремтіла.

— Я додзвонилася додому. Вона мертва. Імператор відправив своїх воїнів, і вони просто вбили мою матір. Він призначив мене Намісником замість неї, але мені заборонено повертатися на Люміну. Я запитала, тому що... тому що не знала, що мені робити далі. Але я повинна залишатися тут. Ти коли-небудь чула про Намісника, який віддалено керує планетою? Намісники — це не Сенатори. Вони мають бути там, де правлять. І... і як я поясню Ексцесам, які обрали мою матір Намісником, що відтепер я займу її місце? Мені лише сімнадцять років. Це схоже на жарт. Ця посада навіть не повинна передаватися у спадок, — вона поглянула на мене. — А ти відтепер — Сенатор фон Імпірінс, — вона зайшлася істеричним сміхом, а я просто стояла і дивилася на неї. — Сенатор Сайдонія фон Імпірінс!

Ось тоді я нарешті усвідомила: це був не кошмар і не галюцинації. Імператор зробив це. Він убив Сайдонію. Він убив Матір-Засновницю і Сенатора і планував посадити на їх місце дівчину, яка була в його руках. Мене. Він хотів, щоб я стала наступним Сенатором.

— Що нам тепер робити? — прошепотіла Невені. — О Боже, що нам тепер робити?

Я заплющила очі й відчула жар сонця на своїй шкірі. Тепер я стала Діаболіком без господаря. У мене більше не було причини продовжувати своє існування. Те, що я прибула сюди врятувати Сайдонію, і тим самим прирекла її на смерть, було схоже на якийсь злий космічний жарт. Це вона повинна була стати уповноваженим Сенатором. Вона повинна була жити. А натомість, вижила я.

Хоча, це не надовго.

З мене досить. Більше ніяких вдаваних посмішок і привітності: я більше не прикидатимуся тихою і слабкою. Перш ніж Імператор знищить мене, я скину свою маску і посію стільки руйнації, скільки зможу.

— Я вб’ю Імператора.

Я усвідомила, що сказала це вголос, лише тоді, коли Невені роззявила рота від здивування. Розплющивши очі, я побачила, що вона перелякано озирається.

— Не можна казати такі речі вголос. Це державна зрада! Тебе можуть заарештувати!

Я схопила її і рвонула на себе.

— Якщо ти хоч комусь перекажеш мої слова, — прошепотіла я, до болю стискаючи її плечі, — я розтрощу тобі череп. Зрозуміло?

У Невені відвисла щелепа. Вона швидко закивала головою.

— Не розкажу. Я нікому нічого не скажу.

Мені спало на думку, що її варто вбити, так само, як я вбила Сутеру ну Імпірінс. Це не буде складно: один рух, і я скручу їй шию. Якщо я цього не зроблю, вона може їх попередити.

Щось зупинило мою руку.

Я відштовхнула Невені і пішла геть, всередині мого серця утворилася порожнеча, і я знала, що вона нікуди не зникне, залишиться в мені до останнього подиху.