Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

пробув у цій недружній країні лише кілька тижнів, мене й далі вражала.

Відтак він зробив щось геть неймовірне.

По-нормальному вертоліт іде на зниження плавно, під кутом сорок п’ять градусів, поступово зменшуючи швидкість. Однак по-нормальному — це прогнозовано, а що таліби ладні були перестріляти нас, то бути прогнозованими означало легко померти. Натомість Джордж на повній швидкості помчав до останньої вантажівки в конвої. Відчуття були майже такі ж, як під час авторотації. Правду кажучи, мені тоді перехопило дух. Я цілковито йому довіряла, але ми тільки недавно почали літати разом, тож я механічно простягла руки до панелі керування, готова підстрахувати його, якщо виникне реальна загроза зіткнення з землею.

— Джордже? — спитала я, коли терпіти вже стало майже несила.

— Під контролем… — прочитав мої думки він.

І в нього справді все було під контролем. За дванадцять метрів до зіткнення він різко задер ніс вертольота, і швидкість майже відразу впала. Він пролетів повз конвой з відхиленими назад гвинтами, наче сокіл, що тріпоче крильми, аби сісти на верхівку дерева. Я зроду не бачила такого. Коли вертоліт виходить з-під контролю, це відчуваєш усім тілом, але Джордж ніколи й близько не підійшов до цієї межі. Він не корчив із себе мачо, як наслідувачі пілотів-винищувачів, що їх я зустрічала в авіашколі. Джордж знав потенціал вертольота й послуговувався цими знаннями, щоб зробити все можливе. Він літав так само, як це намагалася робити я, — скоріше використовував машину як продовження тіла, а не як транспортний засіб, у якому сидів.

ПРи один за одним вистрибнули з вертольота й побігли до конвою. Технік-сержант ____________, той, з яким я раніше літала, лишився на борту. І слава Богу, що лишився, бо справи наші ось-ось мали піти зовсім не так, як ми планували.

Я почула стукіт, схожий на удари бейсбольної битки, а тоді вітрове скло вертольота луснуло просто в мене перед очима. Крізь сітку розтрісканого скла було видно пустельні пагорби Кандагара, що простяглися на багато кілометрів. Однак я бачила лише ідеально круглу маленьку дірочку посередині вітрового скла, крізь яку свистіло розпечене пустельне повітря.

Права рука стала тепла й волога, але я знехтувала це. Я думала тільки про розбите вітрове скло. Воно було геть нове: ремонтники тільки вчора його замінили. Ми зі старшинами жартували, що їм варто було б просто вибити старе скло, а не дотримуватися інструкції й ретельно розбирати його по шматочках. А тепер уся їхня робота пішла собаці під хвіст.

Може, цього разу вони його таки виб’ють?

Я глянула на нажахане обличчя Джорджа, і це відразу повернуло мене до тями. У нього ворушилися губи, і я розуміла, що вся команда щось кричить мені через інтерком, але в ту мить чула тільки гучне жалібне виття двигуна й глибокий заспокійливий гуркіт гвинтових лопатей.

Я простежила за поглядом Джорджа й побачила, як по моїй оголеній руці та нозі тече кров. На якусь мить я відчула дивне полегшення, що зав’язала рукави довкола пояса, щоб не перегрітися. Тепер мені не доведеться латати дірку від кулі в рукаві уніформи.

Звідки в мене два поранення, якщо в склі тільки одна дірка?

Опануй себе, — сказала я собі, швидко оцінивши свій стан.

— Мене поранили, але… Я можу летіти, — промовила я, переконана, що кажу правду. — Мене поранили, проте зі мною все гаразд!

— Точно? — прокричали чотири голоси мені в навушники.

Джордж підняв вертоліт у повітря й вивів за межі досяжності гвинтівок, а тим часом ______________, головний ПР, протисся над пультом керування, щоб оглянути мої рани. З усією своєю вагою та медичним обладнанням він ледь умістився в цій тисняві.

Моє праве передпліччя й стегно були вкриті цяточками від шрапнелі, наче їх присипали перцем. Рани на руці виявилися неглибокими. Ран на нозі я не бачила, але пляма крові розпливалась, і це мене непокоїло. Спочатку вона була як грейпфрут, потім більшала й більшала, аж поки зробилась як баскетбольний м’яч. Проте через кілька хвилин пляма перестала збільшуватись, і я полегшено зітхнула. У мене раніше не стріляли, однак я перевезла стільки поранених, що могла відрізнити серйозне ушкодження від легенького. Нема підстав припиняти місію.

Ті-Джей позаду мене якраз це й робив.

— Повторюю… «Педро один-п’ять», другий пілот поранений… Ми ПНБ…

Повертаємося на базу!

Я його не звинувачувала, бо вся була заляпана кров’ю, але повертатися на базу не хотіла.

— Стрільцю, зачекай, — сказала я.

Я могла відчути його погляд, не розвертаючись. Хлопці недовірливо дивилися на мене. Навіть Джордж трохи зблід — це було видно й по його темній гавайській шкірі.

— Хлопці, чесно, клянуся! — підняла я руку над головою й помахала туди-сюди. — Вона абсолютно вільно рухається, а кров з ноги вже не тече. У нас три солдати категорії А там унизу. Отож до справи.

Як-не-як, ми ж мали «надихати їх на хоробрість», чи не так? Категорія А означала, що ситуація критична, проте я не могла допустити, щоб вони спливли кров’ю. На цій війні ми вже втратили досить солдатів, і я знала, що ніколи собі не пробачу, якщо зараз полечу назад у Кандагар.

Не сперечався зі мною тільки Стів. Ми з ним стільки разів літали вкупі на наркомісії в Каліфорнії, що він добре затямив: коли я кажу, що зі мною все гаразд, то так і є. Він розумів, що я ніколи не наражатиму екіпаж на небезпеку через якусь бравуру.

По хвилі мовчанки Джордж заговорив до хлопців позаду.