Читати книгу - "Гра на багатьох барабанчиках"

ціле море сліпучого світла. Вона взяла цигарку і вийшла на веранду, хоча сама думка про куріння викликала нудоту. Вона примусила себе. Бачила здалеку собаку. Рената, ненормальна, кидалася у воду біля берега і намагалася кусати хвилі. «Що за дурна собака», подумала вона. Її трусило від холоду.

Він пішов нагору за штанами. З найбільшою охотою він почав би вже збиратися до виїзду. Стільки нагальних справ. Він відчув збудження. Проходячи повз ліжко, побачив її піжаму з ведмедиком на грудях і на коротку мить, тоншу від листопадової криги на калюжі, віднайшов у собі оту чулість, коли спав з її нічною сорочкою, як вона виїздила з дому. Чулість, так само як і оте пожадання вночі, теж приходила за звичкою. Він струснув головою. Адже вона зрадила його. Гнів, приплив гніву, який він уже знав так добре, уповільнив його рухи. Він робився тепер твариною, готовою до бою, уважною, стиснутою, як пружина. Вбрав штани і міцно затягнув ремінь. Тепер уже не йшлося про неї, нехай собі робить, що хоче, ішлося про нього — ніколи, нізащо не дозволить він більше ранити себе. Він пригадав отой біль, але тепер завдяки йому чувся якимось сильнішим, наче пішов на війну і щасливо з неї повернувся. Сходячи, він побачив її згори — скулена на канапі, без макіяжу, з підпухлими очима. Дивна думка з'явилася в його голові: «Я бажав їй смерти, тому вона так споганіла».

— Піду трохи попштрикаю, — сказав.

Вона сказала, що піде з ним. Він чекав на веранді, поки вона одягнеться. Пішли в інший бік, ніж учора.

— Подивися, — гукнула вона йому проти вітру і показала рукою те, що він і сам уже побачив: біла смуга неба над синім морем і білі гребені хвиль, наче намальовані рукою китайського художника. Потім короткий виблиск сонця, як блискавка.

— Уночі, мабуть, був шторм, — сказала.

На пляжі лежало повно сміття: смуга водоростей, гілки, дрючки, несподівано прикрашені подекуди кольоровим пластиком. Вона йшла за ним і думала, що ззаду він виглядає так, як колись, але знала, що це омана. Нічого не можна повернути. Те, що сталося раз, ніколи вже не зможе повторитися знову. Ніколи. Її раптом приголомшило значення цієї банальної фрази: те, що вже було, ніколи не повториться. І нічого з цим не поробиш. Якусь мить їй хотілося підбігти до нього, потягнути його за куртку, обернути до себе, і тоді виявилось би — що? Що би виявилось? Вона пішла повільніше, а він швидко йшов попереду, віддалявся разом із собакою і тим апаратом, тож вона вже не бігла за ним, а сіла на піску. З трудом, відвертаючись від вітру, їй вдалося прикурити цигарку, і тепер вона сиділа і розпачливо, систематично перераховувала подумки все те, що вже ніколи не станеться: доторки руками, електризуючі, оті випадкові і ті жадібні, довгождані; збудження від запаху, втулення у той запах; повні розуміння погляди, якими можна увійти в думки іншого; ті самі думки у той самий момент; спокійна, впевнена близькість; рука в руці — наче це їх єдине і природне місце; захват від форми вуха; нічне рослинне тулення до іншого тіла, трактування його так, ніби це футляр для власного. Який-небудь довгий ранок. Їсти борщ із однієї тарілки. Приплив бажання на прогулянці в парку… У валізці, з якою ми приходимо на світ, є речі, які можна використати лиш раз, як бенгальські вогні. Як чари в казках. Коли розблиснуть, коли вигорять, їх уже не можна зібрати з попелу. Це вже кінець.

Вона подумала, що скаже йому про це, коли він повернеться, але коли вже йшли додому, усвідомила, що це банальне відкриття, що соромно було би ділитися чимось таким. Він лиш посміхнувся би, бо виглядало би це так, наче заспівала йому слова якогось шляґера. І нічого більше. Так, весь її розпач був усього лиш банальним, мабуть, розпач теж можна пережити лиш раз. Усі наступні будуть лише ксерокопіями. І може, є якась така таємнича лінія в житті, яку переходиш несвідомо і від якої усе стає абияким програванням того, що вже сталося, що вже відбулося колись як свіже і нове, а тепер може з’явитися тільки як підробка, марна парафраза. Може, ця межова лінія, від якої життя котиться вже тільки вниз, є навіть тут, на цьому пляжі, і відтепер, з цієї хвилини участь у ньому братимуть змазані копії, недокладні репродукції, вульґарні підробки, не найкращої якости ерзаци.

Додому верталися в мовчанні, від якого так само, як учора, їх розгрішував вітер. Він з Ренатою попереду, вона позаду з обличчям, рум’яним від вітру.

Рената пробувала увійти в дім із чимось у зубах. Він затримав її ногою.

— Що ти там маєш, паскудна сучко? Що ти знайшла? Смердючу кістку? Здохлу рибу?

Силою розкрив їй пащу й вийняв кусок обточеного світлого дерева. Лише по якімсь часі зрозумів, що це таке.

— Подивися, що вона принесла, — гукнув він здивовано.

Вона підійшла, зняла з його долоні мокру обслинену фігурку і витерла її об килимок. Це був шаховий коник, білий, але не той з їхнього комплекту. Цей був менший, шляхетніший, пузатіший, може, ручної роботи. Відкрита мордочка була задерта догори. Був тріснутий по всій довжині.

— Це неможливо, — сказав він. — Рената, де ти це взяла?

— Це з моря, — сказала жінка. — Це викинуло море.

— Це неможливо, — повторив він і подивився на неї похапцем, боязко, так щоби не затримувати на ній погляду. — Як у воді міг опинитися такий коник? До того ж, білий, такий, як у нас зник? Це неправдоподібно.

Обоє підійшли до крана в кухні. Вона обережно мила його, а потім просушила рушничком.

Поставили його на столі й розглядали, як рідкісну комаху. Рената також; вона, схоже, була задоволена собою. Потім він поставив його на пусте поле, туди, де й