Читати книгу - "Домбі і син"

давно і не мав чого робити, міг уділити своє дозвілля Полеві.

— Сідай, Домбі, — доброзичливо запропонував він.

— Дякую, сер, — відповів Поль.

Його спроби здертися на дуже високе підвіконня й кількаразові падіння звідти, видно, наштовхнули Тутса на відкриття.

— А ти — маленький хлопчик, — сказав він.

— Так, сер, маленький, — погодився Поль. — Дякую сер, — бо Тутс люб'язно підсадив його.

— Ти в якого кравця одягаєшся? — спитав Тутс, пооглядавши Поля.

— Поки що мені все шиє жінка, — відповів Поль, — кравчиха моєї сестри.

— А мені — «Берджес і К°», — сказав Тутс. — Шикар-р-но. Тільки дуже дорого.

Полеві стало розуму покивати головою, мовляв: «що-що, а це добре видно». Зрештою, він так і думав.

— У твого батька великі доходи, правда? — спитав містер Тутс.

— Так, сер, — підтвердив Поль. — Він — «Домбі і Син».

— І що? — перепитав Тутс.

— І син, сер, — повторив Поль.

Містер Тутс двічі чи тричі тихенько повторив назву, щоб добре запам'ятати, але безуспішно, і попросив Поля нагадати йому ще завтра вранці, бо це для нього важливо. Він-бо задумав зараз же написати собі приватного й конфіденційного листа від фірми «Домбі й Син».

Тим часом підійшли і інші хлопці (знову ж таки, за винятком скам'янілого). Всі були дуже чемні, але бліді, і такі тихенькі та пригнічені, що проти них юний містер Бісерстон видався б напрочуд веселим і дотепним. А втім, і Бісерстон страждав від якоїсь кривди.

— Ти спиш у моїй кімнаті, правда? — спитав статечний юний джентльмен, що йому комір сорочки накривав вуха.

— Містер Брігс? — здогадався Поль.

— Тозер, — одказав той.

Поль відповів ствердно, і Тозер показав йому на скам’янілого: це і був Брігс. Хоча Поль, сам не знаючи чому, вже давніше вирішив, що скам’янілий — це або Брігс, або Тозер.

— А ти сильний? — спитав Тозер.

Поль відповів, що, мабуть, ні Тозер сказав, що й він так думає, судячи з вигляду Поля, й додав, що дуже шкода, бо тут треба бути сильним. Потім він спитав, чи не Корнелія почне його вчити, і коли Поль сказав «так», усі юні джентльмени (за винятком Брігса) важко зітхнули.

Зітхання те заглушило калатання гонга, таке ж люте, як і раніш, і всі посунули до їдальні — за винятком, звісно, скам’янілого Брігса, який і далі сидів там само і якому, помітив Поль, понесли скибку хліба на тарілці, вкритій серветкою, зі срібною виделкою зверху.

Доктор Блімбер був уже в їдальні й сидів за столом на чільному місці із місіс і міс Блімбер обабіч. Містер Пастир у чорній мантії сидів з протилежного краю. Поля посадовили поруч з міс Блімбер, але коли помітили, що він ледве сягає бровами скатертини, то з кабінету доктора принесли кілька книг. Відтоді Поль завжди сидів на них, тільки надалі тягав їх сам, наче бойове слоненя похідний балдахін.

Доктор проказав молитву, і обід почався. Подали непоганий суп, печене м’ясо, варене м’ясо, городину, пиріжки й сир. У кожного юного джентльмена була масивна срібна виделка та серветка, і взагалі все було красиво та статечно. Прислуговував за столом лакей у синій лівреї з блискучими гудзиками — він так ловко наливав пиво, що воно в нього іскрилося, наче вино.

Ніхто нічого не говорив, якщо до нього не зверталися, лише доктор Блімбер, місіс Блімбер та міс Блімбер вряди-годи перемовлялися між собою. Як тільки той чи інший джентльмен відривав погляд від ножа, виделки або ложки, його очі нестримною силою тягнуло до містера Блімбера, місіс Блімбер або міс Блімбер, і він скромно заглядав їм у вічі.

Тутс, здавалося, був єдиним винятком з цього правила. Він сидів біля містера Пастира, з того ж боку, що й Поль, і щоразу вихилявся та вертів головою, щоб побачити Поля.

Тільки один раз протягом обіду зайшла розмова, що торкнулася й юних джентльменів. Це сталося, як подали сир, і доктор, випивши келих портвейну, двічі чи тричі прокашлявся й сказав:

— Цікаво, містере Пастире, що римляни…

При згадці про це страшне плем’я запеклих їхніх ворогів всі юні джентльмени прикипіли очима до доктора з виглядом вельми глибокого зацікавлення. Один з них, що саме пив, упіймавши крізь скло кухля докторів погляд, раптом захлинувся й перебив докторові Блімберові думку.

— Цікаво, містере Пастире, — знову почав доктор, — що римляни під час своїх бучних і пишних оргій, про які ми тепер читаємо, за часів Імперії, коли розкіш дійшла апогею, не знаного ні доти, ні після, і коли розорювали цілі провінції, щоб забезпечити делікатесами один якийсь великосвітський бенкет…

Тут нечестивець, що пух від натуги, надаремне чекаючи на кінець речення, вибухнув кашлем.

— Джонсоне, — докірливо мовив йому впівголоса містер Пастир, — попийте води.

Доктор з вельми невдоволеним виглядом помовчав, поки принесли воду, і повів далі:

— І коли, містере Пастире…

Та містер Пастир, передбачаючи новий вибух і знаючи, що кінця не буде, поки доктор виповість геть усе, що мав сказати, ніяк не міг відвести очей від Джонсона. Ображений, що на нього не дивляться, доктор замовк.

— Вибачте, сер, — зашарівся містер Пастир. — Перепрошую, докторе Блімбере.

— І коли, — знову почав доктор, підносячи голос, — коли, сер, як ми читаємо і чому не маємо підстав не вірити — хоч яким неймовірним може здатися це сучасним простакам — коли ми читаємо, що брат Вітелія влаштував йому трапезу, де було подано дві тисячі самих тільки рибних страв…

— Попийте води, Джонсоне, — сказав містер Пастир. — …страв, сер.

— …п’ять тисяч страв з різної птиці…

— Або з’їжте скоринку хліба, — порадив містер Пастир.

— А одну страву — ще голосніше промовив доктор, озираючи стіл, — страву таких велетенських розмірів, що її назвали «Щитом Мінерви», і зготували її з