Читати книгу - "Життєві аналогії"

— Такий злякається,— сумнівалася одна.

Рішено було спробувати нацькувати Міхал-Іванича.

За кілька день Міхал-Іванич справді прийшов.

Бабський синкліт обсів його густим кільцем і ту-ту-ру, аж у бідного Міхал-Іванича голова замакітрилася.

Впрочім, він не дуже заглиблявся в деталі, за довольнився тим, що схопив суть, а решту уваги звертав, разом з очима, на куму.

Напустивши на себе максимум солідности, Міхал-Іванич постукав у двері. Синкліт попритулявся на сходах у найрізнородніших місцях і в найрізнородніших позах. Сподівалися... а хто й зна, чого сподівалися. Усього. Може бути драка: Міхал-Іванич буде тягти «його» за шиворіт, а той упиратиметься. Може засвистить свисток, а може Й ліварвер доведеться витягати (синкліт не знав, що в городових у кобурах дерев'яні револьвери, а гроші, що відпускаються на ремонт зброї, ідуть куди їм слід, бо й справді: хіба ж можна ремонтувати дерев'яний револьвер.)

Але... впрочім, не будемо попереджати подій.

Міхал-Іванич постукав у двері,— він був людина політична й знав усяке політичецькоє обхожденіє. Відповідь почулася не одразу.

— Увіходьте.

Міхал-Іванич делікатно відчинив двері й увійшов. Але... якось одразу зніяковів. Чому — і сам би не міг оповісти. Може тому, що його ніхто не злякався.

А справді його не злякалися... «Він» лежав на ліжку й не поворухнувся при вході такої важної особи. Це одразу обсікло Міхал-іванича. Він думав, увіходячи, побачити переляк, похопливу угодливість, спішні відповіді на суворим тоном заданий запит,— і от нічого з того. Марсовий вигляд Міхал-іванича сам собою якось зблід, заготовлені окрики застряли в горлі, і, на превелике власне здивовання, Міхал-Іванич не знав, з чого розпочати.

Не знав з чого розпочати, і розпочав як найгірше — поздоровкався.

— Драстуйте...

Відповідь уп'ять прийшла не одразу.

— Драстуйте.

Далі говорити було нічого. Міхал-Іванич чув, що тратить «положение» (як у шахах), чув, що стояти й мовчати — це прямо «смерти подобно», але не знав, з чого розпочати, і тому мовчав. Ганебно мовчав.

А на ліжку теж мовчали, і це мовчання звідти похоже було на насмішку.

Далі так іти не могло. Міхал-Іванич насупив брови, набрав повітря в груди й почав найбільшим басом, на який тільки спромогався:

— Ви той... Тут жалуюця сусєді і протчії, как прямо невозможно, кажуть, жить. Ви, той... собаку б'єте немилосердно... собака сотворяєть крик, почему просходить безпокойство для жильцов. Єто вже єсть нарушеніє тишини й порядку, почему должно привести у спокойство. А єжелі хто не хочіть, так у нас другое средствіє найдьоться.

І хоч з малою дозою надії, а все ж чекав Міхал-Іванич, що зараз почнуться виправдання, обіцянки — більше, мовляв не буду і т. ін. І от — нічого. Так таки нічогісінько. Повне мовчання.

Міхал-Іваничу стало не по собі. Він попробував напустити на себе сердитість.

— Слиш? Я кому говорю?

У відповідь те ж мовчання.

Властиво Міхал-Іваничу зоставалося тільки одне — повернутися й піти. Але це мало того, що вбивало його гордість, тут було щось гірше. Міхал-Іванич знав, що під дверима слухає синкліт, і в нім кума. Вона, мабуть, перша притулила вухо до дверей і приготовилася слухати торжество свого всесильного кума,— і от такий скандал.

Міхал-Іванич вже не на жарт розгнівався. Кров кинулася йому в лице, жили на шиї надулися. Він ступив крок у напрямі до постели й збирався вже гаркнути: «коли з тобою разговарюють. так ти должон устать і стоять, как шалнєр», як тут сталося знову щось несподіване.

Властитель собаки, як пружинний, скочив з ліжка й став перед городовим. Хто й зна звідки взялася Нера й стала поруч з хазяїном, оскаливши зуби й урчачи.

— Ви вже скінчили?

Городовий не знав, що відповісти.

— Я що ж... наше дєло малінькоє: што нам приказують, то ми должни спольнять.

— Так от я вам приказую зараз же вийти геть. Я нікого не вбив, не ограбував, і вриватися в чуже помешкання ви не маєте права по закону.

— Воно канєшно... ну, тольки как обіжаюцця сусєді, так я должон внімать обращеніє... і тово...

Це говорив Міхал-Іванич, уже задкуючи до дверей. І тільки відчинивши двері, крикнув начальницьким тоном:

— Так штоб єто било прікращоно, а то ми свої средствія знайдьом.

Це було для куми. Але становища не спасло, бо синедріон справді слухав під дверима, отже чув посрамленіє на власні вуха. Кума тільки фиркнула на пропозицію Міхал-Іванича «зайтіть посідєть».

Отже, затія з городовим не дала позитивних наслідків, і мучительства йшли далі. Розпочався свого роду спорт: населення будинку постановило за всяку ціну добитися свого, а «він» ще з більшою злорадністю терзав нещасну, вимучену вже до краю псицю. Жаль було дивитися на бідне сотворіння: воно все тремтіло, ледве стояло на ногах, але очі горіли все тою ж ласкою й безконечною відданістю.

А синедріон не міг заспокоїтися. Знайшовся хтось із чоловіків, що знав назву «Общество покровительства животным». Правда, саму лише назву; чи воно навіть існувало в даному місті—і те було невідоме. Про членів таємного того товариства говорилося всяку всячину: вони уявлялися якимись всемогутніми істотами.

— У