Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

дев’ять-десять років, батько вимовляв це ім’я з ніжністю й гордістю. Все змінилося після того, як мама померла, а він, Айок, залишився сам без її почуттів, опіки й ніжності. Тоді його вихованням зайнялися четверо грізних і цинічних учителів, що вчили хлопця володіти мечем, битись на кулаках, їздити на коні й стріляти з лука. І майже щодня виявлялося, що немає й мови про те, щоб Айок опанував хоча би одне з цих жахливих для нього мистецтв. Він падав з коня, проїхавши кільканадцять метрів — хоча кінь ступав поволеньки. Однак коні Урґхів таки не були звичайними кіньми: вони били копитами, кусались, мчали, як вихор, і слухали тільки сильніших за себе. Кожен меч, навіть найлегший, був для Айока надто важкий. Худенькі ручки неспроможні були натягнути тятиву лука, а кулачні бої так його лякали, що Айок, тільки-но бачив плечистого вчителя, відразу ховався у найтемніший закуток кімнати.

Хтозна, може, Айок поволі й з великими зусиллями опанував би щось із того, що намагалися показати йому вчителі, якби перехід до цих занять не був такий різкий і жорстокий. Замість обіймів люблячої ніжної матері — брутальні, грубі штурхани та накази.

Прямо із світу казок і поезії хлопець потрапив у світ жорстоких чоловічих розваг. Айокові було тоді якихось дванадцять років. Саме тоді він чув з маминих вуст останні казки і переказував їй, таємно від батька, свої найновіші вірші. А потім мама померла. Дивна була це хвороба, яка її забрала. Скидалось на те, що мама вмирає поволі, всихає, начебто в’яне у стінах замку, в якому тримав її Урґх як свою дружину. Розкоші можновладців не давали їй жодної радості. Цілими днями вона сиділа з Айоком у своїх покоях і з якимось величезним сумом видивлялася щось у вікні. Коли хлопчик стежив за її поглядом, помічав тільки руїни, сховані у дикій буйній зелені. Набагато пізніше Айок довідався, що ті руїни і ті зелені Нетрі, що оповивають їх, — це Арджана, що була столицею цієї країни перед тим, як тут з’явились всемогутні Урґхи. Айокові здавалося, що мама померла від якоїсь незбагненної туги, сильнішої за її любов до сина, і та нарешті забрала її назавжди.

За рік після смерті мами Айок намагався несміливо розповісти батькові про свої вірші. Показати, що він не такий нездара, за якого його тут всі мають — він уміє писати вірші. Справжні, найсправжніші вірші. Він написав вірш про маму, про шипшину — останню рослину, що квітнула у похмурому замку-фортеці. І яка врешті загине на кам’яних стінах, позбавлених зелені. Батько тоді шалено розлютився. І вперше відшмагав Айока батогом, раз і назавжди заборонивши «белькотати ці нісенітниці, негідні сина справжніх Урґхів».

Айок був майже готовий виконати всі батьківські вимоги, бо ж вельми прагнув його задовольнити, але не міг. Не міг дорівнятись дикістю і силою своїм ровесникам — синам королівських лицарів — і не міг назавжди розпрощатися з тим, що єднало його з матір’ю: зі світом казки і поезії. Це мама із самого малечку вчила його дивитись довкруг своїми очима. А батько з’являвся рідко. Брязкотів довгим мечем, грізно тупотів великими чоботиськами і кричав громовим голосом. Мама навчила Айока любити птахів, тварин, рослин і навіть комашок. Він чудово пам’ятав, як вона не дозволяла йому вбити бджолу чи розтоптати мурашку, а кожна ластівка здавалася йому пташкою з казки про Королеву Ластівок. Тож як би він міг вправлятись у стрільбі з лука і стріляти у ластівок?.. Це мама заселила його дитячий світ уяви добрими Чарівницями, звірами, що живуть у Високих Лісах і вміють говорити, і поезією, що літає на пташиних крилах, на хмарині, що несе в собі дощ, на волоссі вітру. Врешті, мама навчила сина читати і писати — у королівському роді Урґхів, не кажучи вже про лицарів, це було доволі рідкісне вміння. Тільки те, як писала мама, дуже відрізнялося від того, як писались накази його батька.

…і це була перша таємниця, на яку наразився маленький Айок. Він довго не міг її розгадати. Відповідь на цю загадку почала вимальовуватись перед ним із скупо кинутих то тут, то там слів лише після смерті матері, коли хлопчик залишився сам, зустрічаючись лише з ненависними вчителями. Таємниця була цілком неймовірна: його батько, войовничий Урґх XIII, що ніколи не вагався і знав, як йому діяти, учинив незбагненну помилку, за що — як гадали його лицарі — зазнає відплати. Отож Урґх XIII не взяв за дружину одну з племінних князівен свого роду, як його батьки, діди й прадіди, а одружився… з рабинею! Його дружиною стала мешканка завойованої землі, яку одного дня він побачив неподалік свого Замку. З підслуханих шепотів і слів Айок зрозумів: його батька не звинувачували у тому, що він закохався у рабиню. Це було річчю звичайною, чимало лицарів не лише любили своїх рабинь, але й народжували з ними дітей. Проте ці діти також залишалися рабами. Проте батько Айока, Урґх XIII, одружився з цією дівчиною! Знаджений її чарами, він втратив голову і взяв шлюб! Деякі лицарі подейкували навіть, що тут не обійшлося без чорної магії і якогось чаклунства, що цю дівчину, матір Айока, треба взяти й на вогнищі спалити, а не пускати під шлюбний балдахін з їхнім володарем.

«Вона його приворожила», — казали.

Отак Айок, син, що народився у цьому шлюбі, став єдиним і головним спадкоємцем роду. Айок — дитя мішаного шлюбу. Айок — син рабині. Айок — напівраб, наступник УРҐХА!

Айока батькова любов не дивувала. Він чудово пам’ятав Маму — і мимоволі завжди порівнював її з дружинами лицарів. Мама — струнка, вродлива, ніжна. І вони — переважно присадкуваті, міцні, схожі на чоловіків у поведінці. Вони голосно покрикували грубуватими голосами, а мечем володіли так само вправно, як їхні чоловіки. І дітей народжували такими, якими були їхні войовничі, дикі роди. Айок же був такий, як мама: тендітний, вразливий, ніжний.

— Цей хлопець — кара за гріх Урґха. За те, що він порушив родові заборони, — почув він якось понурий голос свого дядька, батькового брата, що розмовляв зі своєю дружиною, тіткою Айока.