Читати книгу - "Дочка Чарівниць"

— Це кара за вашу слабкість до цих рабинь! — прошипіла мстиво тітка.

Айок відчував себе винним. Йому шкода було батька і його зраджених сподівань. Хлопець знав, що він не гідний того, щоб успадкувати після Урґха XIII завойовану його прадідами Імперію. І не гідний, і не зміг би підтримувати у величезній країні лад і послух. А зрештою, як би він міг утискати співвітчизників своєї матері?! Отож Айок зовсім не дивувався, що його батько все тепліше дивиться на свого небожа, Варґхра.

— От якби він колись віддав йому свій трон, а мене залишив у спокої, — мріяв Айок під час обтяжливих занять із фехтування чи їзди верхи, на яких він тільки ганьбився, коли його кузен і ровесник Варґхр вертів у повітрі величезним мечем.

Так, Урґх XIII, його батько, страждав через нього, Айока. Отож хоча хлопець відчув величезне полегшення, коли вчителі заявили, що вже далі нема чого мучити його навчанням, водночас відчував смуток і сором. Смуток — бо він аж настільки розчарував свого батька, його сподівання й прагнення. Сором, що він аж так відрізняється від решти свого роду. Аж настільки, що для нього немає там місця. Звісно, він уміє писати вірші — але хто це у роді Урґхів або серед батькових лицарів захотів би їх читати? Айок міг би — він чудово це відчував — уміло писати книги про Матір-Природу, про яку він скільки дізнався від своєї матері, але Урґхи королівського роду чванилися пануванням над Природою, а не життям у гармонії з нею, або — о Боги — любов’ю до Неї! Та й книжки ніколи не були потрібні роду Урґхів.

Тому зараз Айок так страхітливо нудиться. Бо ж у цілому Замку немає ані однієї, хоча би якої-небудь книжки. Звісно, у покоях його батька є купка списаних паперів, але там тільки військові накази й звіти. До того ж вони написані примітивною мовою їхнього племені. Такою простацькою, що немає сенсу їх читати. Айок намагався. Але застряг на реченні про те, скільки мішків пшениці зібрали селяни у країні, і на квартальному підрахунку видобутку золота. Запам’ятав тільки одне речення: «Золота — 24 кілограми, втрати рабів — 112». Прочитавши це речення, Айок утік. Бо подумав, що якби його мама не вийшла заміж за Урґха, то також могла би добувати золото, і єдиним слідом від неї було би те, що й вона із тих ста дванадцяти…

…отож Айок не дуже знав, чим би йому зайнятися. Не хотів дозвілля з ровесниками, дивлячись, як вони б’ються на мечах чи навкулачки, видаючи радісні, горлові окрики. Тим більше, не міг дивитись, як хлопці стріляють у птахів, що пролітають над ними.

На щастя, більшість птахів навчились оминати здалека Замок, ніби знаючи, що на них тут чекає жорстока смерть. Смерть — щоб убивці набили собі руку.

Тож Айок нудився, залишений наодинці зі собою. Бо ж скільки можна писати вірші для себе — вони стають гіршими й гіршими. Скільки можна скласти казок, щоб вони не почали повторюватися? І саме тоді, маючи надмір вільного часу, коли вже його батько розпрощався з усякими надіями виховати з нього вояка, Айок довідався, що найцікавіше місце у замку — кухня… Звісно, він боявся. Бо що би зчинилося, якби батькові доповіли, що його вісімнадцятилітній син — ідеальний вік для лицаря — вештається по замковій кухні серед рабів і рабинь і навіть намагається їм допомагати?! Думати про це Айок не хотів. І не думав. Адже замкова кухня стала для нього наймилішим місцем. По-перше, сюди взагалі не заходять лицарі Урґха. Не тупають ногами, не бряжчать зброєю, не репетують, не плюють безперестанку на підлогу, не штовхають одне одного — бо такі у них грубі розваги. Від них не тхне пивом чи вином, якого вони щойно нажлуктились. По-друге, всі жінки, що тут працюють, якось — нехай і віддалено — нагадують йому маму. Вони набагато вищі й стрункіші, ніж жінки з роду Урґха, а їхні голоси тонші й лагідніші, співучіші. По-третє, вони його полюбили.

Спершу це було нелегко. Побачивши королівського сина, всі лякались і панікували. Рабині, коли він заходив, замовкали і горбились, ніби боячись, що зараз їх уперіщать батогом. Багато часу мало минути, щоб вони звикли до щоденних появ хлопця у кухні, перш ніж знову почали розмовляти. А ще довше тривало, перш ніж вони почали під час цих розмов почуватись цілком вільно. І ще вдвічі більше, перш ніж вони його полюбили. І ще удесятеро більше, перш ніж Айок зміг почути з їхніх вуст те, що почув…

Так, удесятеро більше. Бо ж уже майже рік Айок ховається у замковій кухні від ненависних поглядів людей з батькового роду. А на кухні його вітають сердечно і з симпатією. Навіть зі співчуттям. Айок відчуває, що ці жінки справді його люблять. Дехто обіймає його, як мама, чи гладить по голові. Інші намагаються розвіяти його вічну журбу веселими пісеньками. Ніби зовсім забули, що він, Айок, може за кілька років отримати від свого батька ім’я: УРҐХ XIV. Може, але не мусить. Бо ж лицарські роди змовились не на жарт, і шанси сина його дядька, кузена Варґхра, зростають з кожним місяцем. Подейкують навіть, що Урґх його всиновить. Насправді володар ще відштовхує від себе цю думку, йому ще сниться ночами син — відважний лицар, він ще розраховує на якийсь чудо-випадок — але лицарі й родичі шепочуть йому на вухо, що лише так можна це вирішити з честю й не зганьбити такого знаменитого роду.

У замковій кухні, мабуть, ніхто над цим не замислюється. Дівчата і жінки бачать в Айокові напівсироту, у жилах його матері текла їхня кров, вони бачать безпорадного невисокого хлопця, журбу й самотність якого треба розвіяти сердечним ставленням і співом.

…співом. І сталося. Одного дня Айок почув слова Пісні Єдиної, які хтось промурмотів сам до себе. Хлопцеві аж ноги підкосились від зворушення. Бо це була поезія. Щоправда, дуже проста поезія, але зате найсправжніша і самородна — як йому сказали