Читати книгу - "Предок"

діти з одної родини. Діти, що мають одного батька, тільки різних матерей. Той «єдиний наш отець» це — лицарськість. А матері наші — Отчизни. Не форма, не мова, не віра, а той лицарський дух чинить те, що зближує нас і дає змогу зрозуміти один одного.

Він стиснув співрозмовникам руки.

— Глибоко вдячний я вам, зацні приятелі мої, що мудрости своєї навчили ви синів моїх. Майже не потребує вже садівників, виплеканий вами садок душ їхніх. Бо ж не тільки кинуте вами добре зерно в добрий ґрунт, але вже й ростки починає воно пускати. Далі хочу сам я доглядати його зріст. Роса ж небесної мудрости нашої віри святої най скроплює посіви добрі…

Знову двічі заплескав у долоні і розказав принести перекуску.

— Знав я, Адаме, що юнацьке серце твоє співає пісню солодкої туги, як соловій — усім трояндам, не вибираючи жадної…

— Звідки ж знав?

— Чом же не знав би? Я ж бо пройшов життям! А ти ж: Аадам![220] Ви вчили синів моїх, я ж, згадуючи власні юні роки студіював вас. Були ви мені, як книги живі й дорогоцінні. І я, Аадаме, не за тобою стежив. А, — зрозумій! — оберігав Хадіджу в тій широкій волі, що сам їй дав. Коли ж я довідався, що Хадіджа плете вінок твого життя з життям Зораї, — признаюсь, — побажав сестрі не тільки світла мудрости, але й теплого вогника з твого серця. Сталося! Автор цієї казки — мала Хадіджа. Коли ти щасливий — завдячуй їй… То ж, як призначите обидвоє час, поїдете до твоєї країни, до твоєї «Валінана»… Зорая пізнає там мудрість іншу за нашу, і нехай Всемогутній благословить ваше життя щастям і радістю.

— А тобі, Карльосе, — повернувся до еспанця, — тобі найбільш дякую за те, що ти, дійсно, такий, яким я тебе собі уявляв… А похвилював ти мене чимало!..

Карльос здивовано дивився на Ібрагіма.

— Дивно? Що ж я міг вчинити такого, щоб тебе хвилювало, еміре? І заслужити твою подяку, та ще й велику?!

У відповідь почув історію першого закохання Хадіджі і зміст її листа на камінчику та найменші деталі, як спалив листа Карльос на посвятній свічці і здув попіл у сад.

— Чи ж маєш духів, що служать тобі, як Аладинові?! — дивувався Адам іще більш за Карльоса.

Емір узяв із кованого, срібного підносу кілька підсмажених у солі фісташкових горішків. Розкрив жовтаво-білу, мов зі слоновини старої, надтріснуту шкаралупку і, вийнявши зелене зерно з червоними цятками, вказав лицарям:

— Фісташки — ніби символ самої мудрости — промовив з усміхом. — Мусять вони доспіти в солі та вогні! Бо за тверда лушпина їхня! Коли ж приправлені вони оттак — стане солодке зерно їх піднебінню мудрого. Коли не з обов'язку, а з любови чинить жінка, а як ще до того вона — невільниця, що хоче здобути волю, — вистачить її одної, щоб заступила гурт духів!.. Вистачить, як тієї Марджани[221] з казки, що було її досить одної на те, щоб приманити, зловити й учинити нешкідними сорок озброєних розбійників Алі-Баби, чого не міг зробити жоден каді[222] ані жаден герой-багатир… У моєму домі така Марджана — Ліндараха. Їй обіцяно волю і віно, якщо збереже Хадіджу від занадто химерної її «казки».

Далі вже пішла ділова розмова. Треба бо було добре обміркувати й приготовитись до прийдешніх подій.

* * *

По кількох днях із Яфи вирушила невелика каравана.

Зі слуг були в ній найвідданіші, що її допроваджували. Але були в ній, крім самого еміра Ібрагіма, його два сини, сестра та двоє чужинців-маґістрів… Прямувала каравана до манастиря «Дервішів води», де «сіді-Карльос переміг не тільки недугу, а й саму смерть».

І саме за думкою Карльоса зроблено цю подорож. Бо ж хотів він, покидаючи Святу Землю, попрощатись із могилою вірного Херонімо та чесним отцям дати частину святої реліквії по своєму прадідові Фернандові Святому, яку прислав йому братами францисканами патер Інніґо, разом з іншими дорогими пам’ятками.

Але не знали слуги, чого ж поїхала туди майже вся панова родина…

Не знали, також, що по кількох днях, що пробули «прочани з Яфи» в манастирі св. Катерини, сталися дві великі події. Першого дня перестала емірова сестра зватись Зорая, а була охрещена Марією. А потім дістала й нове прізвище — Дунін-Борковська…

Більш як по смерти матері плакала Хадіджа, прощаючися з тіточкою, в день її від’їзду «в борейські сторони».

Щиро й ніжно любила її, та ж, прощаючися з нею, невільно на Карльосові затримувала свої повні розпуки очі.

Плакала й Ліндараха, прощаючись із своєю улюбленою панією, хоч і було її серце повне радощів: була вона вільна, дістала щедре віно а поміж десятком узброєних людей та шістьма чорними й білими невільниками йшов у далеку чужину і її Юсуф…

Зорая ж хотіла взяти з собою тільки одну служницю.

Сказано бо: — «У подорож бери якнайбільше ослів і якнайменше жінок».

Тож брат їй порадив:

— Коли одну — то Ліндараху. Вона вже вільна. А що вірна, як добрий ятаган — це ми знаємо. Тільки — додав поважно, — не перегинай ятагана! Бо хоч добрий меч не вломиться, але, розправившись може міцно й болісно вдарити! Пам'ятай це, Зорає!

Перевірили ув’язі вантажів на верблюдах. Винесли останні скрині й скриночки та пакунки…

Задзеленьчали золоті бранзолети на ногах не тільки емірової сестри, але й її вільної служниці. Бо ж гойно обдарував багатий емір і зброєю й килимами, і золотом і дорогоцінностями всіх, кого в свій дім приняв, «не приневолюючи загрозою», щоб віддавали своє знання, опікування та піклування