Читати книгу - "Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика)"

Якщо застосувати наш приклад, то третій особі необхідно тепер призначити покарання наступним чином. Спочатку за вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 309 КК, призначити покарання у виді 1 року позбавлення волі, а потім на підставі ч. 4 ст. 70 КК, шляхом повного складання призначених покарань, остаточно призначити покарання у виді 5 років позбавлення волі. Після цього на цій стадії здійснюємо зарахування того покарання (3 років позбавлення волі), яке ця особа частково відбула за попереднім вироком і це покарання у виді 2 років позбавлення волі (5–3) стає його остаточною мірою. Обґрунтованість пропозиції В.І. Тютюгіна в цьому випадку полягає в тому, що ми підвели під один знаменник остаточний розмір покарання, призначений за правилами ч. 4 ст. 70 КК, та розмір невідбутої частини покарання (2 роки позбавлення волі), які тепер стали рівними між собою, тому що це стало одним і тим же явище, тільки погляд на нього з різних сторін. Потім ми призначаємо третій особі покарання за вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, у виді 1 року позбавлення волі. Після цього, приєднуємо невідбуту частину покарання повністю до покарання, призначеного за новим вироком і на підставі ст. 71 КК призначаємо йому покарання у виді 3 років позбавлення волі, які вона фактично повинна відбути. При цьому звертаємо увагу, що ми не зараховуємо в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, 3 роки позбавлення волі, які ця особа частково відбула за попереднім вироком, оскільки ми вже цей строк зарахували, коли визначали остаточний розмір покарання на підставі ч. 4 ст. 70 КК.

Принциповим в цій ситуації є наступне рішення Пленуму Верховного Суду України, яке має концептуальне значення для судової практики.

Приклад: Міський суд вироком від 11.06.1996 р. засудив М., раніше судимого 19.01.1993 р. за ч. 1 ст. 186 КК 1960 р. на 1 рік 6 місяців позбавлення волі, — за ч. 3 ст. 140 КК 1960 р. на 5 років позбавлення волі, за ст. 17 — ч. 3 ст. 140 КК 1960 р. на 4 роки позбавлення волі. На підставі ст. 42 КК призначено йому покарання у виді 7 років позбавлення волі. Із матеріалів справи вбачається, що М. вчинив злочин, передбачений ч. 3 ст. 140 КК 1960 р., 26.09.1992 р., а злочин, передбачений ст. 17 — ч. 3 ст. 140 КК 1960 р., 06.01.1995 р. Пленум Верховного Суду України вирок суду змінив і зокрема відзначив, що засуджений вироком від 19.01.1993 р. М. повністю відбув покарання в квітні 1994 р. Після цього було встановлено, що М. винний ще в двох злочинах, перший який вчинив до, а другий — після ухвалення цього вироку. Таким чином, відповідно до наведених обставин при призначенні М. покарання за другим вироком у даній справі суду необхідно було застосувати як ч. 3 ст. 42 КК, так і ст. 43 КК. При цьому суд повинен був, застосувавши ч. 3 ст. 42 КК, зарахувати М. покарання, відбуте ним за першим вироком від 19.01.1993 р., а потім застосувати правила ст. 43 КК. Пленум постановив на підставі ч. 3 ст. 42 КК за сукупністю вчинених злочинів, передбачених ч. 3 ст. 140 КК 1960 р. (за вироком суду від 11.06.1996 р.) і ч. 1 ст. 186 КК 1960 р. (за вироком від 19.01.1993 р.), призначити М. покарання у виді 5 років позбавлення волі. Зарахувати в строк основного покарання, відбуте ним за ч. 1 ст. 186 КК, — 1 рік 6 місяців позбавлення волі і вважати невідбутими 3 роки 6 місяців позбавлення волі. На підставі ст. 43 КК 1960 р. до покарання, призначеного судом М. за ст. 17 — ч. 3 ст. 140 КК 1960 р., частково приєднати невідбуту частину покарання, призначеного за сукупністю злочинів, і остаточно визначити М. покарання у виді 5 років 6 місяців позбавлення волі[217].

При цьому ми звертаємо увагу на те, що ці правила можуть застосовуватися тільки в тих випадках, коли покарання призначене за попереднім вироком «належить до так званих строкових покарань і в зв’язку з цим відбувається засудженим, тобто триває у часі»[218], а крім того не змінюється в майбутньому і особа відбуває його повністю чи частково на момент постановлення нового вироку.

Однак, в судовій практиці зустрічаються більш складні ситуації, коли: 2б-1) за попереднім вироком особа «засуджена до штрафу, який належить до так званих одноактних видів покарань»[219];

2б-2) призначене покарання судом “змінюється” в майбутньому, наприклад: а) засуджений звільняється від покарання на підставі акту амністії; б) особа умовно-достроково звільняється від відбування покарання (ст. 81 КК).

2б-1) Особливість цієї ситуації полягає у тому, що не може здійснено зарахування штрафу, яке сплатив повністю чи частково за попереднім вироком засуджений, в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, а також у тому, яким шляхом буде призначене покарання за сукупністю злочинів (поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом складання призначених покарань).

Якщо суд прийде до висновку про призначення покарання засудженому на підставі ч. 4 ст. 70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, то незалежно від того сплатив той штраф чи не сплатив, остаточний розмір покарання, призначений за правилами ч. 4 ст. 70 КК, та розмір невідбутої частини покарання, якій необхідно враховувати при призначенні покарання за сукупністю вироків, стають рівними між собою.

Більш складною є ситуація, коли суд прийде до висновку про необхідність при застосуванні правил, передбачених ч. 4 ст. 70 КК, призначити покарання шляхом складання призначених покарань. Однак це суд зробити не може, оскільки згідно до вимог ч. 3 ст. 72 КК штраф при призначенні його за сукупністю злочинів складанню з іншими видами покарань не підлягає і ці покарання виконуються самостійно. Складність цієї ситуації полягає у тому, що при призначенні покарання за сукупністю вироків “існує дві невідбуті частини покарання” (невідбута частина покарання