Читати книгу - "Месник: Повісті та оповідання"

— Хенде хох, швайн! — раптом загорлав есесівець, впершись дулом автомата в живіт полоненому, зодягненому в танкістський комбінезон.

Чоло танкіста було забинтоване, зі свіжої рани крізь пов’язку сочилася кров. Обличчя бліде, як пергамент. Від несподіваного поштовху він хитнувся, але рук відразу не підняв, ніби вагався. Розлючений есесівець щось запідозрив, миттю вхопив його руки, обнишпорив рукави й дістав звідти дві гранати-лимонки.

Есесівці аж заціпеніли від такої несподіванки, з жахом усвідомивши, що вони були на волосинці від смерті.

Танкіста тут же, б’ючи автоматами, вивели з шеренги й поставили від усіх осторонь.

Обшук закінчився. Поряд з танкістом поставили виявлених комуністів, євреїв і просто підозрюваних полонених. Всього тринадцять чоловік, приречених на смерть.

Коли обер-лейтенант уже ладен був віддати наказ про розстріл, захурчав і під’їхав до офіцерів легковий автомобіль. З нього вийшов гладкий полковник, і обер-лейтенант, викидаючи вперед руку, побіг йому назустріч, доповів про результати обшуку, згадавши й про знайдені в танкіста лимонки.

— Чудово, чудово,— усміхнувся полковник.— Є одна ідея. Досить цікавий експеримент.

Він обернувся до шеренги полонених і ламаною мовою сказав:

— Пропоную вам ось що: хто хоче, щоб йому подарували вільне життя, хай візьме ці гранати й кине їх у засуджених до страти.

Щоб застрахуватися від несподіванок, полковник відібрав двох солдатів, які б з автоматами напоготові тримали на мушці того, хто пристане на цю пропозицію.

Минула хвилина, друга, третя… Ніхто не вийшов з шеренги, ніхто навіть не ворухнувся.

Полковник зі своїми охоронцями поволі рушив уздовж шеренги, змірюючи очима полонених.

— Як? Ніхто не бажає вільного життя? — спитав він, помахуючи знятою рукавичкою.

Ні пари з вуст, усі застигли в мовчанні, тільки де-не-де стогін прорветься крізь тишу.

— У такому разі я сам виберу того, хто це зробить,— сказав полковник і побіг очима по темних, застиглих обличчях.

Військовополонені, відчуваючи на собі його мертвотно-холодний погляд, опускали голови.

Полковник ступив один крок, другий — і зупинився.

— Ти! — показав на простоволосого юнака.

Всі спідлоба глянули на того, на кого вказав німець. Юнак наче прикипів до землі. Полковник подав знак, й есесівці, мов нацьковані собаки, схопили хлопця й витягли наперед.

— Ти ще молодий,— посміхаючись, сказав полковник.— Усе життя, вважай, попереду… Візьми ці гранати, виконай мій наказ і ти вільний.

Юнак поволі підійшов туди, де лежали гранати, зупинився, глянув на тих, що так чи так мали загинути. Ось незнайомий йому хлопчина, такий самий молодий, як і він, мабуть, удома його чекає кохана дівчина. А отой, вищий, знайомий боєць, має дружину, діток… Поряд не просто знайомий, а бойовий товариш, батько його загинув ще на фінській, вдома чекає старенька мати. А он лейтенант, його командир… Усі свої, близькі, майже рідні люди.

— Ну, швидше! — підігнав його полковник.— Чого вагаєшся, вони все одно мають померти. То чи не однаково, як це станеться?

Хлопець похитав головою:

— Ні.

— У такому разі ставай поряд з ними! — розлютився полковник.

Хлопець пішов і став.

Полковник, як хижий звір, забігав очима, шукаючи в шерензі нову жертву.

Полонені намагалися уникнути його погляду. Краще вже осліпнути, аніж глянути в ті крижані очі.

— Ти їх уб’єш,— раптом показав пальцем полковник на полоненого з перебинтованими грудьми.— Ну!

Той удав, що не почув. І хоч зрозуміло було, що це не допоможе, бідолаха хапався за соломинку, сподіваючись на диво.

— Тобі сказано, вийди вперед! — гарикнув один з охоронців полковника й, не чекаючи команди, шарпнув пораненого з шеренги.

Той спроквола підійшов до гранат і зупинився, кожним нервом відчуваючи спрямовані на нього цівки автоматів.

— Ні,— сказав він і сам рушив до тих, які мали померти.

Лейтенант узяв його руку, гаряче стис.

— Боже мій, що це за люди! — скреготав зубами полковник і, вже не вибираючи, показував на третього, четвертого, п’ятого полоненого…

Ті навіть не підходили до лимонок, а прямо йшли до приречених.

Полковник од гніву заметався перед шеренгою. Експеримент не вдався.

— Ти їх уб’єш і матимеш не лише волю, а й десять тисяч грошової винагороди,— підняв ціну осатанілий фашист, показуючи на кремезного полоненого з відірваною майже до ліктя лівою рукою — на закривавленому бинті не було й цяточки білої.

Той опустив очі на свою понівечену руку, ніби показуючи, що йому ніяк не кинути ту гранату, потім глянув у очі розлютованого полковника, який уже ладен був розстріляти всіх до ноги, і вийшов з шеренги. Показуючи своїм виглядом, що він таки наважився врятувати собі життя, підійшов до гранат, якусь мить дивився на приречених товаришів… Якщо він не зупинить цього біснуватого фашиста, то число смертників більшатиме й більшатиме, поки їх не розстріляють усіх… Ні, треба припинити цю божевільну гру. І він нахилився, правою рукою взяв обидві лимонки, одну затис під лівою пахвою, другу підніс до рота, зубами висмикнув кільце і, крутнувшись на місці, блискавично кинув гранату в полковника, довкола якого стояли офіцери…

Два спеціально відібраних охоронці не встигли й кліпнути…

Вибухнула перша і зразу ж друга гранати.

…Мужнього й кмітливого бійця розстріляли разом з приреченими на смерть товаришами.

А колона військовополонених знову рушила далі, на захід. Там, за обрієм, щойно сховалося червоне сонце, таке червоне, ніби й на нього пролилася гаряча кров.