Читати книгу - "Знахідка на все життя"

На вибоїнах вона торохтіла, наче порожня діжка з-під тюльки. Карета в’їжджала на Прищеве подвір’я і зупинялася біля самісінького казана, в якому наймити варили з чорних бичків-кангариків рябу юшку. Першим з козлів сплигував високий худий дяк. Він підбігав до карети, шанобливо зігнувшись, відчиняв двері. З карети повагом, крекчучи, вилазив сам отець Василь, патлатий, з червоним круглим обличчям. Ставши на землю, він розмашисто хрестився на всі боки — на море і на Рябка, що аж захлинався від люті, і на скирти сухої риби, які добре було видно з подвір’я.

Дяк повторював усе, що робив отець Василь, але без старанності, абияк. Кладучи пальці на лоба, він за кожним разом закидав назад голову з маленькою рудою косою, яка була перев’язана брудною стрічкою.

Перехрестившись, отець Василь піднімав до неба свою патлату голову:

— Благодать господня!

— Го-о-спод-н-я-я! — підтягував пискливим голоском дячок.

У цю хвилину зі своєї господи виходив Онисько Прищ. Він удавав, що не бачить гостей, і починав утихомирювати Рябка, гладив його, а тоді вже з-під руки дивився на подвір’я, розглядаючи гостей, і повагом прямував до карети. Наблизившись, хазяїн чемно цілував руку отця і запрошував гостей до господи.

Кілька днів отець Василь тупцював навколо скирт запашної риби, а за ним як тінь сновигав дячок з товстою засмальцьованою книжкою, за вухом — олівець.

Святий отець витягував із скирти рибину, обмацував її, виривав риб’яче пірце-поплавець і довго смоктав його, плямкаючи товстими червоними губами. Іноді.він щось казав дякові, і той похапцем записував у книгу.

Коли отець Василь оглядав чергову скирту риби, до нього наблизилась бабуся:

— Скажіть, преподобний отче, скільки потрібно святих людей, щоб з’їсти, хай бог простить мене, грішну, — перехрестилася стара, — оці гори риби?

Отець обома руками схопився за хреста:

О раба божа! У нашій святій Печерській лаврі досить божих людей. Вони, бідолахи, денно і нощно відмолюють тяжкі гріхи, заподіяні черню.

А коли не буде тієї черні, хто ж ловитиме рибу?

— Геть з моїх очей, гріховоднице, — гнівно гримнув отець Василь на жінку і замахнувся хрестом.

Увечері в Прищевій хаті лунали пісні церковного, а потім далеко не церковного змісту. Деркуляни знали: хазяїн продав рибу святій братії Києво-Печерської лаври.

Вранці чорна карета залишала Деркулі.

Того ж дня на Перетязі з’являлась довжелезна валка дригалів. Здалеку вона була схожа на величезну гадюку, що поволі підповзала до своєї жертви. Минаючи селище, строката валка наближалась до риб’ячих скирт. Там уже чекали наймити. Вони спритно вантажили сулу. Важкі вози повертались по глибокому піску до міста. Там рибу складали у вагони і транспортували до «святих» місць.

У селищі переставало пахтіти в’яленою рибою, лише до пізньої осені західний вітер приносив сморід: догнивала ікра — кров морська…

З кожним роком багатів Онисько Прищ, аж доки у Деркулях не з’явився голодранець з Полтавщини Тарас Вертипорох.

Якось Прищеві рибалки зібрались у море. На хвилях гойдались чорні тупоносі дуби. Чекали господаря. Попрощавшись із Рябком, Онисько рушив до берега. І ось по дорозі йому несподівано зустрівся високий, худий, трішки сутулуватий хлопець. На худих плечах — полотняна сорочка, ноги чорні-чорні.

«Здалеку притьопав, йолоп», — подумав багатій. Хоча Прищ поспішав, та все ж змушений був зупинитися, бо йому до зарізу потрібна була робоча сила.

Дивно, цей парубійко досить-таки безсоромно, як здалось Ониськові, оглядав його, багатія. У незнайомого, були великі сірі очі, як у дівчини.

— Хто такий? Що тобі треба?

Парубійко мовчки продовжував оглядати Прища з ніг до голови. Цей погляд не сподобався господарю.

— Чого витріщився, йолоп царя небесного? Говори, чого треба? — вже гримнув Онисько.

— Хто ви будете, дідусю?

— Як це хто? Я — господар…

— Господар? Так я це найматися, пане…

— Так би давно. Як звати?

— Тарас.

— Прізвище говори. Ім’я мені твоє потрібне, як собаці пелех на хвості.

— Вертипорох.

— Звідки такий?

— З Полтавщини. На цукроварні працював, — посміхаючись відповідав Тарас.

Господар мовчки ще раз оглянув кістляву постать Тараса.

Тарас так само спокійно, з посмішкою дивився на Прища, і жодна рисочка не здригнулась на його обличчі.

У дворі зібрався гурт рибалок. Вони з цікавістю спостерігали за своїм господарем та парубійком. Прибулий все ще посміхався… «Ось ти в мене зараз на кутні посмієшся», — подумав господар, а вголос з удаваною лагідністю попрохав:

— Принеси, хлопче, отой пеньочок. Ноги щось мліють. Сісти хочу. Ой, ой, старий став, — простогнав, а в очах злі-презлі бісенята застрибали. Знав — зараз почнеться потіха.

У дупло невеличкого трухлявого пенька господар влив колись щось близько п’яти пудів свинцю. Зробив це для випробування сили тих, кого брав у рибалки: щоб кволі не попадали.

Онисько вже приготувався досхочу посміятися, як Тарас несподівано легенько підняв пеньок, та ще й лівою рукою. Підніс до господаря і поставив поруч, та ще й пилюку стер ліктем і знов усміхнувся:

— Сідайте, паночку.

— Ти диви! — захоплено вигукнув хтось з гурту наймитів. Хто-хто, а вони добре знали, що то за пеньок.

— Овва! — важко видихнув Онисько своє здивування й не сів, а лише зазирнув у дупло: чи, бува, не видовбав хто свинець. Свинець був у дуплі. «Цей йолоп сам на берег рибальського дуба витягне й за п’ятьох волокушу потягне», — подумки