Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

дружинники не сидять без діла і їм, можливо, навіть потрібна бойова піонерська допомога!

Але старший вожатий сказав, що у школі також немало справ. На допомогу Феліксові шкільна рада дружини створила лише невеликий загін з найнадійніших піонерів, командиром якого обрали Олю Воронець.

А вже вона, ясна річ, назвала його не абияк, а «Загоном справедливих».

Потрапити туди мріяв кожен, і тільки Коля Свистун вдавав, що взагалі не чув про такий загін.

Давно, ще в дитинстві, Фелікс жив на півдні, у Криму, по сусідству із знаменитим піонерським табором Артек. Він часто розповідав дітям про море, хоча чиста уральська річка була, на його думку, аж ніяк не гірша; про Кримські гори, хоча Уральський хребет був, як йому здавалося, навіть красивіший; і ще про заповітний артеківський дуб, що ріс на Ведмідь-горі… Прощаючись а табором, піонери-артеківці опускають у дупло цього старого дуба листи, адресовані тим, хто приїде у табір слідом за ними.

— Адже й у нас є старий дуб, на краю галявини, звідси недалеко, — сказав якось на раді загону Фелікс. — Дупло в ньому не гірше від артеківського. І пустує, мокне без діла під дощем така чудова поштова скринька!

Це повідомлення схвилювало всю раду.

— І як же ми не здогадалися? Давайте теж писати листи! Заповнимо ними все дупло!.. А зверху дощечкою, немов дверцятами, прикриємо його до наступного літа, щоб сніг і дощі не попсували наших листів!

— І кому ж ми писатимемо? — з усмішкою поцікавився Фелікс.

— Як і артеківці… Тим, хто після нас приїде!

— Значить, самим собі, чи як? Самі з собою листуватимемося? Адже в Артеку кожну зміну нові діти приїжджають, а сюди майже всі ви ще років два чи три підряд будете навідуватися. Поки не вийдете з піонерського віку.

Левко Звонцов сказав, що добре було б перетворити дупло в скриньку для заміток радіокореспондентів.

— А вгорі, поміж гілок, репродуктор повісимо, — запропонував Левко. — І буде дуже поетично: вниз, у дупло, замітку опустять, а вона через деякий час угорі моїм голосом заговорить. Тобто я, як диктор, її читатиму… Справжня лісова казка!

З Левком не погодилися. Але інших пропозицій не надійшло, і тоді Фелікс сказав:

— Я, здається, придумав, чим ми з вами будемо в останні літні дні завантажувати свою поштову скриньку.

— Чим?

— Дорученнями на рік, до наступного літа…

— Якими дорученнями?

— Ось, наприклад, Левкові Звонцову можна доручити провести за зиму по шкільному радіо три дискусії — і жодної з них на тему: «Чи може хлопчик дружити з дівчинкою?». Бо це питання ми з вами, здасться, уже з'ясували остаточно. Ну, а наступного літа, тільки-но приїдемо до табору, знову зберемося коло старого дуба, відчинимо свою лісову поштову скриньку, згадаємо, що кому доручали, і перевіримо, хто і як виконав наші завдання. Це буде цікаво, ось побачите!

… В останній табірний день піонери зібралися біля старого дуба. Потріскувало вогнище, мовби хтось тихенько надламував сухі гілки й суччя. Іскри сяючими вогняними метеликами злітали і щезали, так і не діставшись до широкого візерунчатого шатра, утвореного могутнім гіллям, дуба, — шатра, на якому, здавалося, були вигаптувані зірки, що сяяли крізь листя.

Наперед вийшла голова ради табору Люба Янкевич — довгоноса й незграбна на вигляд дівчинка, і через це завжди вдавалося, що вона виросла з своїх плать, соромилась, цього й ховала ніяковість за нарочитою серйозністю. Вона оголосила:

— Ми тут, на раді, подумали й вирішили нічого зам не підказувати… Нехай кожен сам дасть конкретні завдання своєму товаришеві на цілий рік, до наступного літа. Ми вже заготували чисті аркуші — будемо записувати… І опускати в дупло. Хто просить слова?

Ніхто слова не попросив, бо ніхто ще не придумав конкретного завдання для свого товариша. Вітерець, що раптом налетів, мовби бажаючи поквапити усіх, підхопив кілька чистих аркушів і покружляв їх над вогнищем. Він роздратував невисокі вогняні язики, що заметалися зі сторони в сторону, ніби ганяючись за аркушами.

Першим вихопився Левко Звонцов.

— Я пропоную дати наше почесне завдання Феліксові! Оскільки він… — почав просторікувати Левко.

— Зачекай, — зупинив його старший вожатий. — Чому «почесне»? І навіщо починати з мене? Адже я залишаюся з вами… А ось одна дівчина виїжджає. І хоч вона навряд чи прийде у наступному році до цього дуба, ми не хочемо розлучатися з нею і дамо їй своє найперше завдання!

Всі почали шукати очима Олю Воронець, але в темряві це було не так-то й легко, і, щоб присутні не крутили головами, Оля підвелася і вийшла до вогнища.

— От і добре, — вів далі Фелікс. — Давайте так і домовимося: кому дають доручення, той виходить наперед. Так ось, Олю… Ми не збираємося з тобою назовсім прощатися і хочемо все знати про тебе. Я пропоную доручити Олі Воронець листуватися з кимось… А той потім переповідатиме Олині листи і телеграми усій нашій дружині.

— Чому «той»? А може, це буде «та»? — ревниво підхопилася краща Олина подруга Ганя Черемисіна, прозвана за своє руде волосся і за свою непосидючість Білкою.

— Ні, я хочу, щоб це був саме «той», а не «та», — з несподіваною наполегливістю повторив Фелікс: звичайно старший вожатий не нав'язував своїх пропозицій. — Саме «той»! Коля Незлобін…

Сухі гілки і суччя у вогнищі почали раптом надламуватися значно голосніше: увесь табір здивовано затих.

— Таж він мовчазний, як сич! — вигукнув хтось.

— А ось, може, у листах і телеграмах розговориться, — заперечив Фелікс. — Телеграми будуть, звісно, тільки в екстрених випадках.

— Він лише з птахами вміє розмовляти…

Коля сидів далеко від вогнища. Сидів і мовчав, бо не вірив своїм вухам. І, ніби для того, щоб він їм повірив, в одне його вухо раптом