Читати книгу - "Шалені шахи"

— Та хіба ж справжній козак може отак от ганебно обдристатися, потрапивши під нагайку?!

— Ні, пане, не може! Ніяк не може!!!

— Я вірний слуга пана Дмитра Курцевича–Булиги, підстарости Білоцерківського!.. — пронизливо заверещав нахаба. — Хазяїн стягне за моє приниження з кожного з вас устократ!..

— Ні, ти все–таки жалюгідний підсвинок, — тепер уже спокійно заперечив пан Косинський, — і смерть на тебе чекає по–справжньому свиняча. Бути тобі заколотим, от що я вирішив!

Не звертаючи вже ні найменшої уваги на істеричні зойки бранця, який відчував швидку погибель, полковник попрямував до стіни світлиці, де за звичаєм була розвішана різноманітна зброя, вибрав важкий концеж[55], що здався йому найбільш зручним для виконання задуманого, повернувся до отетерілого від жаху нахаби і зі всієї сили всадив клинок у нижню частину його шиї з лівого боку, немов і справді свиню заколював. Кров з перерізаної сонної артерії так і бризнула на підлогу...

— Пане Криштофе, ви щойно зарізали людину білоцерківського підстарости Курцевича–Булиги!

Ничипір дивився на хазяїна не те щоб з осудом, але з явним жалем.

— Цей вилупок неодноразово образив мене.

Пан Косинський гидливо витер концеж об свитку, що валялася поруч з убитим, і додав вагомо:

— Образив мене, заслуженого козацького полковника і шляхтича. Причому зробив це від імені свого хазяїна.

— Але ж княжич Януш Острозький і справді протегує панові підстарості Курцевичу–Булизі...

— І що ж з того?..

— Як би панове магнати Острозькі не розлютилися через вашу неслухняність ще більше, ніж зараз!..

— Куди вже більше, Ничипоре? — невесело посміхнувся пан Косинський. Але тут нова думка заволоділа ним. Обличчя полковника просвітліло, і він мовив, розтягуючи слова й немовби додумуючи щось по ходу справи:

— Втім... Втім, от що ми тепер зробимо. Перед приходом цього хама невмитого ти, Ничипоре, цікавився, як же мені тепер вчинити... Цікавився ж, хіба не так?

— Ну, так, — несміливо підтвердив старий служник, зовсім не розуміючи, куди хилить хазяїн.

— Ну, от і добре! От і добре.

Після цих слів пан Косинський звернувся до хлопців з дивною пропозицією:

— Виходить, от що ми тепер зробимо. Біжіть негайно ж і скликайте сюди всіх, хто може тримати в руках шаблю чи списа і хто побажає прогулятися разом зі мною в Білу Церкву...

— Що це ви замислили, пане Криштофе?!

— Я, Ничипоре, хочу нанести відповідний візит ввічливості головному місцевому кнуру — найшляхетнішому пану підстарості Білоцерківському Дмитру Курцевичу–Булизі. Але не один у гості до нього відправлюся, а з усіма хлопцями, хто побажає зберегти мені вірність.

— Та як же ж...

— А отак, Ничипоре! Не встиг великий мерзотник княжич Острозький вступити в права володіння моїм майном, як урвати від нього хоч якийсь завалящий шматок поспішив цей самий білоцерківський кнур!.. Ти що ж хочеш — щоб інші мерзотники теж злетілися сюди з усієї околиці?! І щоб я спокійно дивився, як вони розтягують до себе чесно нажите мною майно?!

— Ні, не хочу, проте...

— От і я не хочу, Ничипоре! Й не дозволю здійснитися такому свинству!!!

Старий слуга лише гірко зітхнув. Вирішивши, що настав час припиняти розмови й переходити до справ, шляхтич прикрикнув на сторопілих хлопців:

— Ну, чого ж ви стали?! Швидко скликайте інших!!! Я хочу, щоб ми виступили ще засвіт, а тепер настала пора найкоротших днів у році, бо взимку темніє рано...

Коли біля полковницького будинку із усього Рокитного назбиралася чимала юрба, пан Косинський вийшов на ґанок і виголосив коротку щиросерду промову:

— Послухайте, що скажу вам, люди добрії... Підлим ошуканством і не без допомоги князя Олександра Вишневецького, княжич Януш Острозький відсудив у мене й саме село Рокитне, і всю Рокитнянську пустош. По світу білому пустити вирішили мене!.. Отож, усе, що ви бачите тут — все це вже не належить мені, все це несправедливим шляхом перейшло в руки магнатів Острозьких, яким я служив вірою і правдою багато років поспіль. І вже почали збігатися з усієї околиці свинюки й підсвинки, злітається звідусіль чорне гайвороння, щоб поживитися за мій рахунок — хлопці, які скликали вас сюди, можуть це підтвердити.

— Так, так воно і є! — дружно закивали служники разом зі старим Ничипором.

— Ну от, бачите!.. А тому я закликаю: хто вірить мені — той нехай іде за мною, щоб постояти за потоптану справедливість!!! Інакше знахабнілі магнати, чого доброго, разом з майном почнуть відбирати й волю нашу, і честь козацьку, і саме життя... Бо всім відомо, як нещодавно сейм ухвалив Постанову про порядок щодо низoвиків і Украйни, що не тільки забороняє козакам перебувати в низов'ях Дніпра, але навіть збиратися вільним людям на Запорозькій Січі та в інших місцях для захисту своїх земель від бусурманів. Це що ж таке, га?! Це для чого ж робиться — щоб нахабна ненаситна татарва захоплювала бранців, де і скільки хоче?!

— Ганьба, ганьба!!! — дружно заревла юрба.

— Тоді хто зі мною за нашу правдоньку постояти піде?!

— Ми!!! Всі ми підемо за тобою, пане полковнику!..

— Добре! Спасибі вам, хлопці, що зберігаєте вірність своєму панові не тільки в радості, але й у смутку, — трусонув головою Криштоф Косинський. — Отож, що ми тепер зробимо: йдіть у будинок, беріть усе, що вважаєте за потрібне забрати — хоч зброю, хоч цінності які. Це все