Читати книгу - "Прощайте, мої п'ятнадцять літ..."

лишаючи за собою то тут, то там грудки сірої землі, вже затверділої на морозі. Коли чоловік порівнявся зі мною, я пішла поруч із ним.

— Пробачте, чи ви не бачили тут хлопця, такий високий з ясним волоссям і рюкзаком за спиною?

Здавалося, моє запитання не дуже зацікавило селянина, він так само, не притишуючи ходи, ішов і йшов, дивлячись поперед себе, вигляд у нього був досить непривітний, лице червоне, обвітрене.

— Ні! — нарешті сказав він. — Не бачив. Допіру бачив тільки листоношу на велосипеді, та ще отой автобус, що возить туристів, проїхав на Булонь…

— А Булонь — у тому напрямі, правда? — спитала я, показуючи пальцем позад себе.

— Ато-о-ж! — відповів він із смішним протяжним акцентом, — так говорять усі жителі півночі, і їх завжди можна впізнати по вимові, так само, як і бретонців.

— А… там, попереду, — що?

Чоловік вйокнув на коней, одвів їх трохи далі на узбіччя, пропускаючи автомашину, і кинув на мене сторопіло-здивований погляд, що мав означати: «Звідки вона звалилася, ця дівчина?»

— Бувайте здорові,— сказала я, рушаючи в сторону села.

Я вирішила насамперед податися до абатства. Хтозна, чи Ян, помітивши здалеку покрівлю монастиря, не надумав раптом…

Ліворуч од мене простяглася темна алея, і я звернула на неї. Пройшовши трохи, побачила присадкуваті довгі тихі будівлі, а прямо перед собою — маленькі двері, увінчані хрестом. Я відчинила їх, увійшла й сіла в глибині каплиці на лаву для парафіян. На кількох окремих, розташованих на помості дубових ослонах молилися ченці. З їхніх чорних клобуків я впізнала бенедиктинців.

— Там село, зветься — Віске. А ота велика цегляна будівля — то бен-абатство.

— Яке, яке абатство?

— Ну, яке? Бен, святих отців!

Я не знала, що то за абатство святих отців — «бен», але не стала більше розпитувати.

Довго просиділа я непорушно, дедалі дужче впадаючи в розпач, бо усвідомила, нарешті, всю серйозність того, що сталося. Якщо я не знайду Яна, він сам ніколи не повернеться. Він уже все знає, і йому нічого більше вертатися до нас.

«Я не створений для того, щоб бути щасливим, як інші люди!»

Ах! Чому я тоді не прикусила собі язика!..

Ось один із ченців підвівся і неквапливо попрямував до виходу. Я теж підвелася, ступила крок йому назустріч. Він спинився, чекав.

Підійшовши, я побачила його здивований погляд. Невже він прочитав на моєму обличчі всю мою тривогу і скорботу? І враз шалена надія пойняла мою душу: а може, такий самий вираз чернець щойно спостерігав на іншому обличчі?..

— Даруйте мені, отче, — тихо мовила я, — я шукаю… Я шукаю високого білявого хлопця з рюкзаком на спині.

Чернець відповів, не вагаючись:

— Так, він був тут приблизно півгодини тому.

І, подавши мені знак рукою йти слідом за ним, рушив до виходу.

— На жаль, — зовсім тихо додав він. — На жаль, я не можу вам сказати, що з ним сталося і де він зараз. Але я добре бачив, як він виходив з каплиці.

— А як… який у нього був вигляд? — пробурмотіла я.

— Такий самий, як у вас: тривожний і скорботний.

В голосі ченця забриніло невисловлене запитання. Я підвела голову, глянула на нього. В його очах я побачила стільки людської доброти, що губи мої мимоволі затремтіли.

— Моя дитино, — мовив чернець, усміхаючись тихою лагідною усмішкою, — чи не міг би я чимось допомогти вам?

— Я повинна його розшукати. Розумієте, він утік, бо почуває себе нещасним.

Чернець так само мовчки й пильно спостерігав мене.

— Присягаюсь вам, — благально сказала я, — що це не через мене він утік… Я хочу сказати, це не якась там ідіотська історія між нами двома, розумієте? Це куди серйозніше. Тут ідеться про його батьків…

— Я бачу… Бачу, — промовив чернець своїм глибоким голосом. — Так, це набагато серйозніше.

Він чимось нагадав мені Гійома. І нараз мені так захотілося, щоб Гійом з його спокійною силою і розважливим розумом був зараз тут, біля мене.

— Чи не могла б я звідси подзвонити додому, сповістити своїх?

— Звісно, — відповів він. — Ходімо.

Він повів мене до кімнати монастирського воротаря, дав у руки телефонну трубку і вийшов. Я викликала пекарню у Фовемберзі,— вона була зовсім близько від наших Сонячних Дзиґарів, і, коли траплялася якась невідкладна справа, ми завжди телефонували туди. Мене зразу з'єднали, і я попросила покликати Гійома. Потім потяглися довгі хвилини чекання.

— Алло! Не роз'єднуйте, будь ласка. Ні, ні, не роз'єднуйте… (Таж від цієї пекарні до нашого будинку всього якихось п'ятдесят метрів!..) Ні, ні, розмову ще не скінчено… (А може, прийде Капітан? Тоді мені буде важче все пояснити…) Алло! Це ти, Гійоме? Слухай! (Я приклала руку до рота). Слухай, Ян утік… Так… Утік! Я тобі все поясню потім… Я зараз біля Сент-Омера, в монастирі бенедиктинців, у Віске. Я вже розшукую його хвилин сорок п'ять, але марно.

Я не знаю, що робити. Як? Ти позичиш мотоцикл? Так. Гаразд… Інгвільд ще не повернулася з колежу? Нехай дідусь щось вигадає для неї, байдуже — що. Не варто її передчасно турбувати. Гаразд, я чекатиму тут. Не барися, Гійоме! Я повісила трубку.

— Мій брат зараз приїде, — сказала я ченцеві, виходячи із сторожки. — Він буде за три чверті години. Ми маємо зустрітися тут.

Бамкнув дзвін у каплиці.

— Кличуть до вечерні. Я мушу вас покинути, — тихо мовив він.

Гійом доїхав із Фовемберга щонайбільше за сорок хвилин. Певно, мчав стрімголов.

— Ти розкажеш мені все по дорозі,— збуджено мовив він. — Як ти гадаєш, звідки треба почати розшуки?

Ми стояли в кінці широкої, обсадженої деревами вулиці, що