Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

і побачив, як розстрілює Федір патрульних, як метнувся до заводської огорожі й впав, скошений автоматною чергою.

Нараз Рубасові захотілося і самому втекти – бігти швидше й швидше, аби спекатися небезпеки. Однак тільки заховався за якусь огрядну тітку з плетеними сапетами, наче вона й справді могла захистити його.

Люди метнулися до вбитого, але набігли якісь офіцери, відтиснули натовп, а Рубас усе тулився за сапетами. Нарешті підійшов трамвай і він, не вагаючись, один з перших протиснувся в нього й сів у самому кутку, притулившись за спинами пасажирів. '

До Богданівки трамвай тягнувся ледь не півгодини, більшість пасажирів встигла вийти, і Рубас зрештою заспокоївся. Зійшов за зупинку від кінцевої, він робив так завжди, за злодійською звичкою перевіряючи, чи не стежить хто за ним.

І одразу помітив молодика, який вистрибнув з передньої площадки. Чомусь Рубасове око зачепилося за цього хлопця, хоч зовні той був нічим непримітний – одягнутий в цивільне, зім'яті бавовняні штани, суконна куртка й засмальцьована кепка.

Молодик діяв не дуже впевнено: роззирнувся і почав про щось розпитувати тітку, а Рубас, лише сковзнувши по ньому поглядом, попрямував, не озираючись, до магазину за два квартали від зупинки. Він витримав характер і не озирнувся жодного разу, хоч спиною відчував: молодик учепився в нього. Подумав: певно, й перевірка документів у Федора була невипадкбвою, і кінець їм усім, починаючи з нього, Дмитра Рубаса, і кінчаючи самовпевненим Гаркушею. Але одразу осмикнув себе, здається, в нього вчепився тільки один «хвіст», з одним він упорається, і не все ще втрачене…

Рубас зайшов до магазину, де ранком продавали по картках хліб, зараз полиці були порожні – він підійшов до вітрини й побачив, як зупинився за півкварталу молодик у кепочці: удав, що розглядає щось за низьким парканом садиби, навіть перегнувся через нього, імітуючи свою повну незацікавленість Рубасом і магазином.

Рубас витримав ще хвилину, запитав у продавця, чи не привезуть увечері продукти, і вийшов, грюкнувши дверима. Повертаючи за ріг, куточками очей помітив, що хлопець посунув слідом.

Тепер Рубас ішов швидко, як ділова людина, котра знає ціну часу. Крокував, помахуючи правицею і трохи пригнувшись, немов собака, що йде по сліду, боячись збочити.

За наступним поворотом перетнув вулицю біля знайомої хвіртки – за парканом стояв будинок з мансардою, а за ним – це Рубас знав точно – через діру в паркані можна було дістатися до сусідньої садиби і вислизнути у глухий завулок. Хлопець у кепочці мусив хоч на кілька хвилин затриматися перед хвірткою, а цього Рубасові вистачало, щоб одірватися від нього.

Він грюкнув хвірткою недбало, наче ходив тут щодня, і попрямував до будинку впевнено – знав: господар утік з гітлерівцями, тепер тут мешкає кілька сімей, до них вештаються знайомі й родичі, вже встигли витолочити квіти й занедбати колись уходжене подвір'я.

Але звідки знати такі деталі молодикові в кепці? Це відомо йому, Дмитрові Рубасові, котрий зумів передбачити й такий випадок: заздалегідь знайшов садибу, яка сьогодні мусить урятувати його.

Рубас зайшов до будинку, з коридора одразу метнувся до дверей, що вели в сад з протилежного боку. Підвів дошку в паркані й проліз до сусідньої садиби, прошмигнув до хвіртки, не думаючи, чи помітить його хтось, – слава богу, нікого в саду не було, і він вискочив до незабрукованого завулка, затиснутого з обох боків глухими дерев'яними огорожами. Югнув до рогу, озирнувся і, впевнившись, що ніхто його не переслідує, попростував уздовж вулиці, зітхнувши полегшено: принаймні поки що йому вічого не загрожувало.

Рубас підійшов до садиби за зеленим парканом з протилежного від трамвайної зупинки боку. Тепер він точно знав, що позбавився «хвоста», і зайшов до подвір'я з почуттям добре виконаного обов'язку.

Гаркуша, почувши ляскання хвіртки, визирнув у вікно. Федір мусив повернутися з хвилини на хвилину, і Гаркуша вже нетерпеливився. Але, побачивши поміж смородинових кущів чоловіка у форменому залізничному кашкеті, інстинктивно відсахнувся – лише на секунду чи менше, цього йому вистачило, аби впізнати Рубаса, та все ж витягнув з кишені пістолет, з яким ніколи не розлучався, і зняв його з запобіжника.

Вислизнув у коридор – Рубас проминув його, підставивши спину, й Гаркуша поклав йому руку на плече. Рубас сіпнувся злякано, та, впізнавши шефа, зітхнув і зняв кашкет. Запитав:

– Ви самі?

– Чого прийшов? – замість відповіді суворо пригримнув Гаркуша.

– Діда, питаю, нема?

– Сам я.

– Так би й казали… – Рубас нахилився до Гаркуші й мовив пошепки: – Федора вбито…

Гаркуша відступив крок – він одразу збагнув, що Рубасова поява не віщує нічого доброго, але ж таке…

– Ти що мелеш? – не повірив.

– Кажу, Федора вбито, підстрелив патруль біля вокзалу, й сам я бачив…

– А рація? – жахнувся Гаркуша.

– І рація в них лишилася.

– Ну ти й дайош!-вигукнув Гаркуша, наче в усіх нещастях був винен Рубас – А ти? – нараз тривожно стрельнув оком. – А ти як?

– У мене порядок, шефе, та не зовсім.

Гаркуша відступив ще на крок, потягнувшись до пістолета. Рубас помітив цей рух і поспішив заспокоїти його.

– Не хвилюйтеся, сюди нікого не привів.

– Так усім здається. І Федір казав…

– Тікати нам треба, шефе.

Гаркуша підштовхнув Рубаса до своєї кімнати. Вказав на стілець біля столу, сам став біля вікна, щоб бачити хвіртку. Наказав:

– Розказуй.

Рубас коротко переповів про випадок на привокзальній площі, пояснив, як вдалося позбавитися «хвоста».

– Мусив попередити вас, – пояснив. – Бо чекали б Федора, а хто зна, може, енкаведе вже йде по сліду… Мене точно вистежили. Повинні зникнути. – Дивився на Гаркушу віддано і, звичайно, не сказав, що йому глибоко байдужі і Федір, і сам шеф, і всі їхні справи, – прийшов по гроші, знав, що в Гаркуші є гроші, й немалі, мусив одержати свою частку, а далі його вже нічого не цікавило: з грішми можна перебути небезпеку в надійному місці, а там видно буде – поки не втрачені старі зв'язки, можна знайти якусь щілину на станції…

Гаркуша стояв, не зводячи очей з хвіртки, й відчував холод на спині. Не злякався, він узагалі майже ніколи не лякався, був упевнений в собі, у своїй силі, розумі й кмітливості і знав, що ніколи нема безвихідних ситуацій. Так, життя не бавило його спокоєм, встиг призвичаїтися до небезпеки й не здаватися до кінця.

Думав: Федір, судячи зі всього, влип випадково, і з цього боку вряд чи йому щось загрожує. Грижовська не знає його координат, вона підтримувала зв'язок через Сороку, а Сорока змінив