Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

квартиру. Тут – порядок, проте відносний, Сорока міг і «засвітитися». І зовсім уже погано, що провалився Рубас. Від Рубаса нитка тягнеться до Іванціва – отже, на залізничній агентурі слід ставити крапку. Та й для чого йому зараз агентура, коли нема рації? Не до поросят свині, коли її смалять…

Але хіба смалять?

Гаркуша мовив спокійно:

– То добре, що ти вчасно побачив «хвоста», повертатися додому тобі не можна. Мусиш зникнути.

– Мушу, – погодився Рубас. – 3 вашою допомогою.

– Я тобі що, квартир'єр?

– Обійдемося, – нахабно посміхнувся Рубас. – Але що зробиш без грошей?

– Дам.

– Скільки?

– Вистачить. Вийди до коридора.

– Рубас вийшов не дуже охоче. Гаркуша причинив двері й дістав зі схованки за шафою кілька пак грошей. Дві засунув до кишень штанів, дві лишив на столі, решту заховав до валізки. Покликав Рубаса, вказав на гроші.

– Твої.

Той схопив жадібно, побачив, що в паках великі купю й посміхнувся задоволено.

– Що робити? – запитав.

– Сидіти тихо.

– Як вас знайти?

– Ніяк.

– Але ж…

– Забудь. Про все забудь, – порадив Гаркуша цілком серйозно. – Коли влаштуєшся, напиши на головпоштамт до запитання. Іванову Віталію Петровичу, запам'ятай. Як і де тебе знайти.

– Напишу, – пообіцяв Рубас твердо, так само твердо знаючи, що негайно забуде про цю обіцянку.

– А тепер іди.

Гаркуша дочекався, поки за Рубасом грюкнула хвіртка, й почав збиратися. Поклав на стіл маленьку валізку, куди вже кинув гроші, подумав трохи, додав чисту білизну, мило, зубну щітку й бритву. Потім поклав хліб, консерви й шмат сала, рішуче закрив валізку й почав узуватися в міцні ялові чоботи. Одягнувши потім шинелю, поправив ковдру на ліжку, зазирнув у шафу, де висів парадний кітель з орденами, поклав на тумбочку розгорнуту книжку, кинув поруч зовсім нові хромові чоботи – все мусило свідчити про те, що квартирант відлучився ненадовго й скоро повернеться.

Замкнув будинок і поклав ключ до умовленого місця. Збіг з ґанку й хотів уже обійти дім – там, за аґрусовими кущами, дві дошки в паркані трималися на чесному слові – діра вела до завулка, і Гаркуша ще жодного разу не скористався цим запасним виходом. Але саме в цей час зарипіла хвіртка, почулося кахикання, і Гаркуша невдоволено зупинився. І треба ж таке: в найнезручніший момент принесло старого.

Зрештою, подумав Гаркуша, нехай на цьому закінчаться його неприємності, з цим ще можна миритися.

– Ви, Сергію Петровичу? – запитав, хоч і бачив уже господаря, що чимчикував цегляною доріжкою.

– Ви кудись зібралися, пане майоре?

– На нічне чергування.

– А Федір?

– Поїхав у відрядження. Ключа я лишив.

– Коли повернетесь?

– Завтра, – одповів, знаючи, що вже ніколи не побачити йому цього затишного будиночка з простуватим і лагідним дідком- господарем, – чи післязавтра, – поправився на всяк випадок.

– Вертайтеся, без вас сумно.

– Нікуди ми не дінемося, – кинув Гаркуша недбало й попростував до хвіртки, намацавши пістолет у шинельній кишені. Не поспішаючи, перейшов вулицю, та не повернув, як звичайно, до трамвайної зупинки, а подався до міста безлюдними кривулястими завулками. Бо знав: береженого й бог береже.

Повертаючись до роз'їзду, Толкунов перетнув лісову галявину, суціль укриту жовтими й рожевими квітами. Ішов, топчучи їх чобітьми й розсуваючи полами шинелі, нараз одна думка майнула в нього, вона була настільки незвичною і навіть абсурдною, що Толкунов посміхнувся про себе й подивувався: невже й справді він може думати про таке? '

Приспішив крок, розсердившись, та клята думка не зникала, нарешті капітан зупинився, опустився на коліна й зірвав кілька маленьких червонуватих квіточок, що нагадували гвоздику, понюхав – запах сподобався, квіти також, і Толкунов нарвав мало не на одному місці цілий букет. Підрівняв ножем стебла, дієтав газету і, озирнувшись, наче хтось міг спіймати його на негарному, загорнув квіти.

На роз'їзді розшукувачів чекала стара й пошарпана півторатонка, вони залізли до неї і накрилися не менш старим і пошарпаним брезентом, вантажівка рушила, стрибаючи на вибоях, капітан Сулімов щось запитав у Толкунова, але той удав, що спить, й справді задрімав, затиснувши під пахвою трохи зім'ятий букет гвоздик.

Вони повернулися до Львова, коли вже стемніло, голодні й стомлені, гадали. Карий одразу захоче вислухати їх, однак полковника не було, і заклопотаний та явно засмучений чимось лейтенант Щеглов попередив, що обід чекає на них.

Сулімов зрадів, Толкунов теж не заперечував проти гарячого борщу, він, правда, спробував вивідати в Щеглова причину його поганого настрою, проте лейтенант відбувся нічого не вартими словами, явно ухиляючись від розмови, і капітан навіть образився на нього.

Толкунов швидко з'їв гарячий борщ, не забарився і з другим. Сулімов позирав на нього насмішкувато, капітан додумав, що Сулімова звеселили квіти, які зрадливо стирчали з покладеної на стіл газети, але той, виявляється, думав зовсім про інше й висловив свої думки досить одверто:

– Не поспішай, капітане, тут, здається, щось горить, і не потрапити б нам під гарячу руку. Знову кудись під Заліщики, а ночі холодні, й у лісі вогко.

Перспектива провести ще одну ніч десь під кущем у ярузі не дуже приваблювала Толкунова, але безапеляційність Сулімова не сподобалася йому, й пробуркотів у відповідь щось невиразне. Підхопив прив'ялий букет, заховав під шинелю і повернувся до приймальні – виявляється, вчасно, бо в розчинених дверях кабінету Карого стояв сам полковник і щось казав Щеглову. Не перериваючи розмови, показав жестом, аби капітан заходив. Толкунов зняв шинелю, повісив її, засунувши газету з квітами до кишені, й протиснувся до кабінету, побачивши там Бобрьонка.

Видно, майор щойно мав з Карим не дуже приємну розмову – сидів похмурий і знервовано тарабанив пальцями по столу.

– Щось трапилось? – запитав Толкунов.

Бобрьонок підвів на нього очі, прочитав щиру зацікавленість на капітановому обличчі, збагнув, що Толкунов нічого не знає про останні події, і мовив, махнувши рукою:

– Суцільні неприємності…

– Той тип знову зник?

– Ну що ти!

– Тоді не бачу підстав…

– Підстрелили його.

– Хто?

– Дурна історія. Натрапив на патруль.

– І ті бовдури не змогли взяти його?

– Він убив офіцера й поранив солдата.

– Ну й ну…

– Такі справи, капітане… – Бобрьонок хотів щось додати, але до кабінету повернувся Карий. Слідом за ним ішли Сулімов із Щегловим, ще кілька офіцерів.

– Зовсім погано! – Карий зупинився посеред кабінету. – Так, зовсім погано, товариші контррозвідники. Шпигуна проґавили – раз, їхнього інформатора – два… Стільки похибок за один день, ми що, працювати розучилися?

– Якого інформатора? – не зрозумів Толкунов. – Те, що білявого підстрелили, ясно: патруль винний. А що за інформатор?

– Зчіплювач вагонів, якийсь Рубас. –