Читати книгу - "Мої спостереження із Закарпаття, Юліан Хімінець"

волів відійти зі своїми дивізіями з СССР, ніж нам помогти, бо польський лондонський уряд припускав, що совєти впадуть”.[116]

Після літнього вишколу перша чсл. самостійна бригада в СССР пересунулася 30 вересня 1943 року в Прилуки біля Києва, де її включено до складу 38 совєтської армії. З Прилук бригада підтягнулася на 40 км від Києва, а від 18-22 жовтня 1943 року переправилася на західній берег Дніпра, на півночі від Києва. Закарпатці пішли визволяти Київ.

Два батальйони закарпатських українців-автоматчиків, підтримуваних танками, артилерією, мінометами та ракетометами несподівано наглою атакою о 4-ій годині осягнули житомирське шосе, а о 7-ій годині вечора, після дуже тяжких боїв, закарпатці перші ввірвалися в центр Києва і зайняли головний двірець. “Вони сповнили історичне завдання, майже по 700 роках визволили свою столицю і знов навіки приєднали Закарпаття до України. Визволили серце України - Київ! Текла з них кров, але в душі хоч мали якийсь біль, але й радість. Вони якбудьто закарпатські сироти знову знайшлися зі своєю матір'ю. З тою матір'ю, що протягом історії їм дала так мало уваги і піклування. Закарпатці в боях за Київ показали велике геройство”.[117]

Первісним большевицьким пляном було поставити чсл. Бригаду у здобутті Києва виконувати другорядну функцію.

“На бажання закарпатських українців їхній комендант звернувся до командуючого 38 совєтською армією генерала Чибітова дати чсл. бригаді бути авангардом бою за Київ. По розвазі, командуючий 38 армією погодився на це”.[118]

У своїй книжці генерал Л. Свобода багато розписується про бої за Київ. Він захоплений положенням Києва, його красою і архітектурою, порівнює його з положенням Праги. Він закликав своїх вояків воювати за Київ так, як за Прагу, чи Братиславу.

“За успішне здобуття Києва, Найвища Рада СССР нагородила бригаду з його командуючим орденом Суворова 2-го ступеня, а 139 вояків і старшин - різними відзначеннями. Однак - честь і слава належить передусім нашим 30 вбитим і 80 пораненим воякам”.[119]

Чсл. бригада ніколи не дармувала, вона весь час була в русі. Ще не скінчилося одне завдання, а вже треба було розпочинати друге.

“Якраз ми були дуже змучені чотириденним походом до крайності вичерапані; прийшов наказ далі пересунути нашу бригаду в околиці Білої Церкви, що була від нас віддалена яких 34 клм. Ще одна ніч без відпочинку”. “Бої за Білу Церкву тривали 4 дні і закінчилися 4 січня 1944 р. Чсл. незалежна бригада була згадувана в денному наказі Сталіна, а совєтський уряд нагородив бригаду орденом Богдана Хмельницького І-го ступеня. Була то тяжка битва. Наші страти були - 66 вбитих, 270 ранених і 75 невідомих. Страти ворога 1,050 вбитих”.[120]

Тепер порівняймо цей опис битви під Білою Церквою з розповіддю українського учасника:

“За сталих перекидувань бригади на найгірші відтинки фронту та постійне ангажування її на головний удар, бригада фізично до крайности була виснажена. Не звертаючи на це увагу, бригаду перекинуто 30 грудня 1943 р. на Білу Церкву. Німцям в Білій Церкві загрожувало оточення. Наша танкова частина була відряджена до розпорядження 74-ої совєтської дивізії. Тому тепер без допомоги танків і артилерії бригада мусіла штурмом взяти ріку Рось і переправитися на другий бік. Головний удар мала зробити перша чсл. бригада, перетинаючи відступовий шлях німцям з Білої Церкви. По правій стороні чсл. бригаду мав підтримувати 764 полк, а з лівої сторони 163 совєтська дивізія”.[121]

Чсл. бригада неочікувано досягнула дорогу відступу о год. 3:45 ранку. Це сталося на Новий Рік 1944.

“Коли розвиднілося бійці чсл. бригади довідалися, що обіцяна московська поміч не прийшла і бригада дісталася німцям в міх. Німці, коли опинилися в новому оточенні у Білій Церкві, кинули всі сили на проломлення оточення”.[122]

Зі всіх сторін на два батальйони закарпатців почали наступати танки й моторизовані автоматчики та німецька піхота обстрілюючи з гармат і мінометів.

“Москалі зі своєї оборонної позиції на правім і лівім крилі та чехи з жидами з великого берега за рікою Рось біля Глибочка, дивилися на страшну трагедію, коли на рівнім, як стіл полі, німецькі танки ковзалися на трупах закарпатців, і ніхто й не думав їм дати допомогу, або хоча один артилерійський вистріл. На полі бою залишилося 750 українських трупів. Про цю трагедію чехи мовчать. Чому? Як звичайно, москалі прикрили цю зраду і злочин “нагородою” першої чсл. бригади в СССР орденом Богдана Хмельницького”.[123]

На другий день чсл. бригада разом з москалями мусіла йти наново здобувати вже перед тим здобуту позицію закарпатськими українцями. Німці 3 січня 1944 року запалили Білу Церкву й відступили.

Тут ми бачимо зі сторони головного команданта, полк. Л. Свободи виразну тенденцію знецінення і применшення вкладу закарпатських українців до чсл. бригади. Для кожного є очевидним, що 66 вбитих під Білою Церквою не є те саме, що 750 вбитих. Але це не було для коменданта чсл. бригади дуже важливе, бо закарпатські українці - це смертники, які вже давно були присуджені на знищення, як живі свідки московських концентраційних таборів смерти.

Дефіляда в м. Хусті з нагоди 22-го січня в Києві 1918 року.

На початку 1944 року в місті Єфремов, на схід від міста Орел, формувалася друга чсл. самостійна парашутна бригада, яку мали перекинути на Словаччину на поміч народному повстанню, але замість того її перекинули, як гарматне м'ясо