Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

відшкодування всіх видатків і надання в його розпорядження Великого театру для репетицій. Він хоче отримати письмову угоду, підписану вашою рукою. Оце та причина, з якої я прийшла сюди о такій пізній порі.

— То він не вимагає гонорару? — здивувався мер Браун.

— Вочевидь, ні.

— Амінь! Усе це мене влаштовує. Дай мені цей аркуш, і я його підпишу. Й відразу ж попередь Гарві, що він буде головним заголовком на афішах фестивалю! Потрібно, щоб він прилетів завтра ж таки першим літаком до Нью-Йорка, можеш сповістити йому про це? Конче треба, щоб він був присутній на прес-конференції у п’ятницю вранці.

— Гаразд, — відказала Анна, — я скажу йому.

Мер Браун узяв ручку і написав наприкінці документа, що він підтверджує це зобов’язання, а потім поставив унизу підпис.

— Ось, Анно. Тепер справа за тобою.

Анна пішла, та коли двері за нею зачинилися, вона не спустилася з ґанку. За дверми чутно було розмову голови з його дружиною.

— Ти що, з глузду з’їхав, що зв’язався з Гарві! — вигукнула Шарлотта.

— Люба моя, цього ніхто не чекає!

— Він повернеться до Орфеї, ти розумієш, що це означає?

— Він порятує мою кар’єру, ось що це означає! — відказав Браун.

*

Урешті задзеленчав мій телефон.

— Джессе, — сказала Анна, — мер згоден. Він підписав усі умови Гарві. Хоче, щоб ви були присутні у п’ятницю вранці на прес-конференції в Орфеї.

Я передав ті слова Гарві, й він страшенно зрадів.

— Сталося, сталося, нехай йому дідько! Прес-конференція, і все, все! А де той лист із підписом? Я хочу упевнитися, що мене не шиють у дурні.

— Усе гаразд, — запевнив я його. — Лист у Анни.

— То нехай вона перешле мені його факсом! — вигукнув він.

— Як це — факсом? Де ми зараз знайдемо той факс?

— Не крутіть зі мною, я зірка театру!

Я вже почав утрачати терпець, та намагався зберігати спокій. У Кірка могла бути вкрай важлива інформація про те вбивство. В орфейському комісаріаті був факс, тож Анна сказала, що надішле лист сержантові Крузові, який теж мав такий пристрій.

За півгодини Гарві читав і перечитував той лист у кабінеті крайового центру каліфорнійської поліції.

— Чудово! — вигукнув він. — Ми поставимо «Темну ніч»!

— Гарві, — сказав я, — тепер, коли ви отримали гарантії, що вашу п’єсу зіграють в Орфеї, може, скажете, що ви знаєте про вбивство тих чотирьох людей?

— Леонберґу, ввечері під час прем’єри ви все дізнаєтеся!

— Прем’єра відбудеться двадцять шостого липня, а ми не можемо чекати. Від вас залежить поліційне розслідування.

— До двадцять шостого ні слова. Все.

Я вже почав закипати.

— Гарві, я вимагаю, щоб ви сказали все, до того ж зараз. Або ж я скасую вашу виставу.

Він зневажливо глянув на мене.

— Заткни пельку, гівно! Ти ще насмілюєшся погрожувати мені? Я великий театральний постановник! Як не перестанеш, я примушу тебе вилизувати сліди моїх ніг!

Це вже було занадто. Не тямлячись від люті, я згріб Гарві за комір і притиснув його до стіни.

— Ви заговорите! — заволав я. — Заговорите, або ж я повибиваю вам зуби! Мені треба те, що ви знаєте! Хто вбивця родини Ґордонів?

Гарві почав кликати на допомогу, прибіг сержант Круз і розчепив нас.

— Я подам на нього скаргу! — репетував Гарві.

— Через вас загинули невинні люди, Гарві! Я не випущу вас із рук, поки не розкажете мені про все!

Сержант Круз витурив мене надвір, щоб я трохи охолов, та я був розлючений і вирішив покинути комісаріат. Узяв таксі й поїхав до селища, де мешкав Кірк Гарві. Знайшов його трейлер і одним ударом носака вибив двері. Потім почав обшукувати приміщення. Якщо відповідь тут, її треба тільки знайти. Перебравши чимало різних паперів, на дні шухляди знайшов картонну теку з логотипом орфейської поліції. Усередині були поліційні світлини вбитих членів родини Ґордонів і трупа Меґан Падалін. То була слідча справа 1994 року, що зникла з архіву.

Тієї миті хтось залементував — то був Кірк Гарві, що саме нагодився.

— Що ти тут робиш, клятий Леонберґу? — репетував він. — Ану забирайся звідціля!

Я кинувся на нього, і ми зчепилися, мов два пси. Я кілька разів угатив його кулаком у живіт і в обличчя.

— Люди загинули, Гарві! Розумієте ви це чи ні? Ця справа забрала в мене найдорожче в житті! А ви тримаєте це в секреті вже двадцять років! Говоріть негайно!

Він лежав долі, і я садонув його ногою під бік.

— Хто стоїть за цією справою? — крикнув я.

— Не знаю! — прохарчав Гарві. — Нічого я не знаю! Я сам думаю про це вже двадцять років.

Мешканці трейлерів викликали поліцію, й незабаром, завиваючи сиренами, примчало кілька автомобілів. Поліціянти згребли мене, притиснули до капота і без балачок наділи на мене наручники.

Я дивився на Гарві, що лежав за землі й трусився, мов холодець. Чого це мені закортіло побити його? Я сам себе не впізнавав. Нерви були нікудишні. Те розслідування мене доконало. З пітьми знову виринули демони минулого.

Дерек Скотт

Останні серпневі дні 1994 року. Відколи сталося вбивство чотирьох осіб, минув місяць. Петля довкола Теда Тенненбаума дедалі стискалася: до тих підозр, що ми їх із Джессом уже мали, додалися припущення про шантаж запізненням робіт у кафе «Афіна», до якого міг удатися міський голова.

Хоч видатки Тенненбаума і надходження голови Ґордона збігалися, причому як за датами, так і за сумами, вони не мали сили конкретних доказів. Ми хотіли допитати Теда Тенненбаума про його гроші, та нам не хотілося знову припускатися хибних кроків. Отож ми офіційно викликали його оповісткою до крайового центру поліції штату. Як і передбачали, він прибув разом зі своїм адвокатом, Робіном Старом.

— Гадаєте, мер Ґордон шантажував мене? — звеселився Тенненбаум. — Маячня якась, сержанте Скотте.

— Пане Тенненбауме, — відказав я, — упродовж цього періоду з вашого рахунку зникла сума в кілька сотень тисяч доларів, а тим часом на рахунок мера Ґордона надійшла така сама сума.

— Знаєте, сержанте, — відказав Робін Стар, — мільйони американців щодня знімають з рахунків такі самі суми.

— Куди пішли ці гроші, пане Тенненбауме? — запитав Джесс. — Півмільйона доларів — це все ж таки неабищо. І ми знаємо,