Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

ЗАГАДКОВА ВИСТАВА, ЩО ВІДКРИЄ ТЕАТРАЛЬНИЙ ФЕСТИВАЛЬ.

Кірк вигукнув:

— А нехай йому всячина!

— Що сталося, Кірку?

— Що це за вистава така загадкова?

— Хтозна. Правду кажучи, я навіть не знаю, чи й сам мер Браун знає це.

— А якщо це знак? Знак, якого я очікував двадцять років!

— Знак чого? — запитав я.

Несамовито блискаючи очима, Гарві ухопив мене за плечі.

— Леонберґу! Я хочу зіграти «Темну ніч» на орфейському фестивалі!

— Що? Фестиваль розпочинається за два тижні. Ви репетируєте двадцять років, а ще навіть першої дії не відпрацювали.

— Ти не розумієш!

— Що я не розумію?

— Леонберґу, я хочу, щоб мене включили до програми орфейського фестивалю. Я хочу поставити «Темну ніч». І ти здобудеш відповіді на всі твої запитання.

— Про вбивство мера?

— Авжеж, про все дізнаєшся. Якщо ви дасте мені зіграти «Темну ніч», ти все знатимеш! Того вечора, коли відбудеться прем’єра, відкриється вся правда про цю справу!

Я відразу ж зателефонував Анні й змалював ситуацію.

— Гарві каже, що як ми дамо йому зіграти цю виставу, він розкаже нам усе про вбивство голови Ґордона.

— Що? То він усе знає?

— Так він каже.

— А що як він блефує?

— Дивно, але я не вірю, що він блефує. Цілий вечір ми розмовляли, і він відмовлявся відповідати на мої запитання, вже ладен був і піти, аж угледів випуск «Орфея кронікл». І відразу відреагував: запевнив, що розкаже всю правду, якщо ми дамо зіграти його славетну п’єсу.

— Або ж це він убив мера і його родину, — сказала Анна, — і він несповна розуму, й сам себе викриє.

— Таке мені не спадало на думку, — відказав я.

— Скажи Гарві, що ми згодні. Я все залагоджу, і буде так, як він хоче, — сказала Анна.

— Справді?

— Так. Треба, щоб ти привіз його сюди. У найгіршому разі ми затримаємо його, адже він перебуватиме під нашою юрисдикцією. І він зобов’язаний буде дати свідчення.

— Гаразд, — сказав я. — Зараз запитаю в нього дещо.

Я обернувся до Кірка Гарві, який чекав мене перед трейлером.

— Я на зв’язку із заступницею начальника орфейської поліції, — пояснив я. — Вона підтвердила, що вони згодні.

— Не тримайте мене за дурника! — заревів Гарві. — Відколи це поліція складає програму фестивалю? Мені потрібен лист із підписом міського голови Орфеї. Я сам диктуватиму вам умови.

*

Через різницю в часі на східному узбережжі була вже двадцять третя година. Але Анна не мала іншого вибору, окрім як іти додому до мера Брауна.

Підійшовши до його дому, вона побачила, що у вікнах першого поверху світиться. Як пощастить, то міський голова ще не вклався спати.

Алан Браун і справді ще не спав. Він ходив туди-сюди кабінетом, перечитуючи свою промову про відставку, яку мав невдовзі виголосити. Він не зумів знайти виставу для заміни. Інші трупи були надто вже любительські, непоказні, й не могли привабити стількох глядачів, щоб вони заповнили Великий театр в Орфеї. Думка про те, що зала буде на три чверті порожня, була для нього нестерпна, та й у фінансовому плані це буде провал. Вирішено, у четвер він збере службовців виконкому і заявить про свою відставку. У п’ятницю скличе прес-конференцію як приватна особа, і та новина стане публічним набутком.

Він задихався. Йому бракувало повітря. Ту промову виголошував уголос, тому не міг відчинити вікно, боячись, що його почує Шарлотта, яка спала на другому поверсі. Урешті він не втерпів і відчинив стулки великого вікна, що виходило у сад, і тепле нічне повітря ринуло до кімнати. Разом із ним він відчув і пахощі троянд, і це заспокоїло його. Він знову почав читати промову, цього разу пошепки. «Пані й панове, з величезним сум’яттям у душі зібрав я вас сьогодні сповістити, що цього року в Орфеї театрального фестивалю не буде. Ви знаєте, як я пов’язаний із цієї подією, не лише в особистому сенсі, а й у політичному. Я не зумів перетворити фестиваль на традиційну подію, яка могла б стати для нашого міста золотим руном. Я зазнав краху в тому, що було найголовнішим проектом мого мандату. Тому з глибоким сумом мушу повідомити, що подаю у відставку з посади міського голови Орфеї. Хочу, щоб ви перші дізналися про це. Розраховую на цілковиту стриманість, щоб ця новина не поширилася до прес-конференції, яка відбудеться у п’ятницю».

Йому наче аж полегшало. Забагато амбіцій було в нього пов’язано з Орфеєю, з цим фестивалем. Коли він розпочав цей проект, то був лише заступником міського голови. Він хотів зробити його найбільшою культурною подією штату, а потім і всієї країни. Театральним Sundance[5]. Та все воно зійшло на пси.

Цієї миті у двері подзвонили. Хто це прийшов у такий пізній час? Він пішов до дверей. Шарлотту той гамір розбудив, і вона почала спускатися східцями, хапливо вбираючи халат. Браун глянув у вічко і побачив Анну в поліційному однострої.

— Алане, — сказала вона, — мені дуже прикро, що турбую вас о такій порі. Я не прийшла б, якби це не було вкрай важливо.

За кілька хвилин Шарлотта, що готувала каву в кухні, перепитала, почувши прізвище, що пролунало в розмові.

— Кірк Гарві? — не повірила вона.

— Що він хоче, цей дурень? — роздратовано запитав Алан.

— Він готує театральну п’єсу і хоче поставити її на орфейському фестивалі. За це він...

Анна не скінчила фрази, бо Алан схопився з місця. Обличчя його аж запашіло.

— Театральну п’єсу? Та звісно! Гадаєш, він зможе привабити стільки глядачів, щоб зала Великого театру була вщерть заповнена кілька вечорів підряд?

— Здається, це вистава століття, — сказала Анна, показуючи світлину афіші, приліпленої на дверях репетиційної зали.

— Вистава століття! — повторив Браун, ладен на все, щоб порятувати свою шкуру.

— За те, що ми дамо йому змогу зіграти цю виставу, Гарві надасть нам інформацію про вбивство чотирьох людей у 1994 році й, можливо, Стефані Мейлер.

— Любий, — лагідно сказала Шарлотта Браун, — а ти не думаєш, що...

— Гадаю, це просто подарунок неба! — захоплено сказав Алан.

— Він висунув вимоги, — попередила Анна, розгорнувши аркуш, де вона все те занотувала. — Хоче мешкати в найліпшому номері в найрозкішнішому готелі міста,