Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Глава 21.3

Новорічну ніч ми проводимо у нашому готелі разом із постояльцями. Музика, шоу-програма, смачна їжа, конкурси, сміх – все це повертає мене у далеке минуле. Але цього разу я не піддаюся спільним веселостям, весь вечір проводжу з натягнутою усмішкою. Тому що Дамір досі жодного разу не зателефонував і не написав.

Невже так важко надіслати хоча б одне повідомлення?

Я ні на хвилину не розлучаюсь із телефоном. Стискаю в руці, поглядаю на екран. Привітали усі, але не він. А першою чомусь писати гордість не дозволяє.

Куранти б'ють опівночі, а я заплющую очі і загадую найзаповітніше бажання. Бути з Даміром. З усіх сил закликаю до Всесвіту і він, немов почувши мої прохання, озивається дзвінком на мобільному.

Дамір.

Я стою на вулиці і спостерігаю за феєрверками.

Відходжу від батьків, приймаю виклик. Схвильовано вимовляю:

- З новим роком!

- І тебе, кошеня. Як у тебе справи? – його голос звучить хрипко, язик трохи заплітається і я розумію, що він швидше за все п'яний. Я прислухаюся до кожного звуку по той бік слухавки, але там тиша, яку розбавляє важке дихання чоловіка. Цікаво, а з ким він святкує?

- Нормально. Я у батьків.

- Сумувала?

– Дуже.

- Хочу тебе шалено. Я буду в місті за три дні. Я можу забронювати будинок у лісі для нас.

- Я… м-м-м, я приїду.

- Ти думала про мене ночами? Про те, як я брав тебе?

Я вся покриваюся мурашками. Обертаюся, перевіряючи чи далеко батьки. Мені чомусь страшно, що хтось може почути нашу розмову.

- Так.

- Гарна дівчинка. Я наберу тебе, Авроро. Будь готова до того, що з ліжка я тебе щонайменше день не випущу. Мені треба йти.

Дамір відключається, а я так і залишаюся стояти посеред вулиці. Вдихаю видихаю морозне повітря, а все одно жарко. До мене підходить мама, бере мене за руку, тягне за собою:

- Ходімо! Пропустиш вручення подарунків! - Сміється вона, але все чого я зараз бажаю - щоб ці три дні швидше пройшли.

Втомлені після святкування ми повертаємось додому. Хоча насправді могли б залишитися в готелі, тут для нас відведий спеціальний номер, в якому ніхто не зупиняється, крім нас. Але мама чомусь наполягла на тому, щоби провести ніч удома.

Сніг хрумтить під ногами. Я біжу до дверей, хочу піднятися до себе, але батьковий голос мене зупиняє:

- Стривай, ми з мамою тобі ще щось сказати хотіли.

Я повертаюся до батьків, вони виглядають надто серйозно. Обидва мнуться і мене захоплює якесь погане передчуття. Щось трапилося?

- М-м-м? – намагаюся посміхнутися. Ця таємничість надто нервує.

– Загалом, – мама прочищає горло, бере ініціативу. Тато обіймає її за талію. - У тебе скоро буде братик чи сестричка.

– Що? - У першу мить мені здається що я не дочула. Батьки ніколи про другу дитину не говорили. Я вже звикла до думки, що я єдина дочка в сім'ї.

- Це не означає, що ми любитимемо тебе менше, або… - батьки по-своєму тлумачать моє мовчання.

- Та я навіть не думала про це, мамо! Це ж така чудова новина!

Я зіскакую зі сходів, біжу до них, обіймаю.

- Вау, у нас буде малюк! Боже я буду надто старою сестрою, коли він чи вона виросте!

- Не кажи дурниць, - сміється батько.

- Та які дурниці, тату? Я коли народилася ви і то молодші були, ніж я зараз. Але як це сталося? У сенсі, звідки беруться діти, я чудово знаю, але хіба ви планували другу дитину? Адже я стільки разів у дитинстві просила про сестру!

- Та ми якось не планували, саме вийшло, - тато виглядає гордим та задоволеним. Ми ще півгодини обговорюємо вагітність мами. Я засинаю її питаннями, мені цікаво все-все.

Вже перед тим як піти спати питаю:

- То ви тому мені від квартири ключі дали? Вирішили задобрити? - дивлюся на них примруженим поглядом і за виразом обличчя батьків вгадую відповідь.

Через надлишок емоцій ніяк не можу заснути. Думки скачуть від Даміра до дитини та назад. Розумію, що зіпсувати батькам настрій новиною про відрахування просто не можу. Я скажу їм про це неодмінно. Тільки наступного разу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍