Читати книгу - "Гвендолін, Олеся Лис"

Розділ 47

Гвендолін

- Гвен, дитинко, - Йорун обережно піднімає мою голову і вливає мене в рот рідину, яка наскільки гостро тхне, що я не стримавшись здригаюсь від огиди. У перший момент навіть закашлююся, захлинувшись стрімким потоком, а потім починаю жадібно ковтати. Напій виявляється смачним і поживним, він геть проганяє відчуття голоду, яке я навіть не відчувала, поки не зробила перший ковток.

- Все, не можу, - піднімаю руку і відхиляю притиснуту до губ миску.

Відьма слухняно забирає посудину і ставить її на табурет, а сама сідає на ліжко.

- Ти як себе почуваєш? - кладе руку мені на чоло стара, перевіряючи, чи є жар.

Прислухаюся до своїх відчуттів і з подивом розумію, що відчуваю я себе дуже навіть непогано, не порівняти з тим, що було минулого разу.

- Добре ... - обережно сідаю на ліжку, все ще побоюючись робити різкі рухи. Відчуття можуть бути оманливі, кому-кому, а мені прекрасно це відомо... - А... як Сван?

Я чудово пам'ятаю, як він закрив мене собою, підставляючи під удар спину, як з тихим хрускотом увійшло отруйне жало в живу плоть, як обм'якло на мені тіло вікінга, придавивши своєю вагою. Досі мої руки тремтять від напруги, а м'язи нестерпно тягнуть, через те, що я хотіла утримати чоловіка, намагаючись не дозволити йому впасти, поки Інгвар добивав гарма. І хоч, врешті-решт, ми все ж опинилися на землі, і я боляче приклалася лопатками об тверду поверхню, але на той час небезпечний хвіст був вже витягнутий і не зміг нашкодити ще більше, створюючи додаткові каліцтва в рані.

А потім почалося суцільне пекло. Я не змогла встежити, коли навколо нас почали з'являтися люди. Це були жителі мизи і довколишніх сіл, вони всі кричали, щось вимагали, перебивали один одного.

Коли з мене стягнули Свана, вже перебуваючого в несвідомому стані, я побачила заплакану Санну, і Ліву, що стояла мовчки позаду неї, Уту, Ауд та інших жінок. Свана, щоб не турбувати рану, переклали на шматок полотна обличчям вниз, і двоє чоловіків, схопивши його за кінці, понесли потерпілого в бік маєтку. Санна і Йорун пішли за ними.

А мене негайно схопив в обійми Інгвар. Він настільки тісно притиснув мене до себе, що я в перший момент не могла зробити і вдих.

- Дурне, неслухняне дівчисько, - шепотів він мені в волосся. - Як ти могла таке накоїти? Як посміла не послухатися? - картав він мене, обсипаючи поцілунками, а я тихо мліла в його обіймах, зовсім забувши, хто я для нього, уявивши себе коханою і бажаною, єдиною на світі.

- Вибач, вибач мені, - ледь чутно каялася, знаючи, що ні краплі не шкодую про скоєне. - Я просто не могла інакше. Ти мене покараєш?

- А ти як думаєш? - хмикнувши, обійняв мене ще міцніше. - Місяць сісти не зможеш! А то й два ... і слухатися мене будеш ... і на перекір слова більше не скажеш...

Його слова звучали суворо, але я зовсім не вірила, що він і справді таке зі мною утне.

- Що буде зі Сваном? – кинула скоса погляд на процесію, що віддаляється.

Провина за те, що чоловік постраждав, захищаючи мене, з’їдала зсередини, немов черв'як стигле яблуко.

- Не турбуйся, про нього подбають, - Інгвар, обхопивши пальцями моє підборіддя, змусив подивитися йому в очі. - А я подбаю про тебе. Ти сама з ніг валишся, а турбуєшся про інших...

- Він ... він врятував мені життя, - хрипко відповідаю, ледве стримуючи сльози, що набігли на очі. - І мало не загинув через мене. Хіба я можу...

- Це був його вибір ... і не твоя провина... - знову розвернув мене до себе вікінг і почав заспокійливо гладити по спині.

Напруга, що скувала моє тіло, потроху відступала, а за нею прийшло глухе і хитке спустошення.

- Пане мій, Інгваре, все вже закінчилося? Ми вільні? - раптово почулося обережне запитання.

За спиною вікінга стояла схвильована Ута, неспокійно заминаючи в руках фартух, а за нею в очікуванні насторожено застигли інші жінки і чоловіки.

- Так, ми вільні! - голосно заявив Інгвар. А потім підхопив мене на руки і підняв вгору. - Ми всі вільні, завдяки Гвендолін!

- Гвендолін!

- Гвендолін!

- Гвендолін!

Звідусіль долинали гучні збуджені голоси.

- Дякую, Гвендолін!

- Слава Гвендолін!

Я сховала палаюче від сорому обличчя на плечі у вікінга, щосили бажаючи опинитися де-небудь подалі звідси. Ті, хто готові були ще тиждень тому розірвати мене на шматки, тепер, що є сили, вихваляли. А я ж нічого такого не зробила, просто скористалася своїм даром і отримала натомість здатність врятувати свій замок. Не такі вже чисті і благородні були мої думки, як вони гадають, і тому мені було ніяково і бридко.

- Ліва збрехала!

- Ліва сказала неправду!

Разом з схвальними вигуками по натовпу прокотився ледь чутний шепіт.

- А що казала Ліва? - тихо запитав в Ути Інгвар, продовжуючи притискати мене до себе, поки в запалі скандує народ.

- Вона сказала, що Гвен збирає армію унанде, щоб повести її на мизу і віддати їм наші життя, – так само тихо відповіла кухарка. - Але багато їй не повірили. Ми йшли сюди, щоб захистити нашу Гвендолін.

- А ще, що вона говорила? - у голосі Інгвара почулося ледь чутне гарчання.

- Що Гвен і минулого разу відкривала ворота – тремтячим голосом продовжила жінка. Мабуть не тільки я відчула ледве стримувану лють ярла. - Що через неї постраждав Ове. Ліва стверджувала, що сама бачила, як Гвендолін того вечора зламала засув, і через це відкрилися ворота, коли прийшли унанде.

- Зламала засув, кажеш – задумливо промовив Інгвар. - Але ж про це крім мене і Свана ніхто не знав…

Вікінг повільно поставив мене на землю, продовжуючи підтримувати за талію, і підняв руку, закликаючи до тиші.

- Гвендолін врятувала наші життя, врятувала наші душі, - тихо промовив він. - Не мені вам пояснювати, скільки наш народ пережив. Я лише хочу оголосити, що відтепер Гвендолін вільна людина, як кожен з вас. Тепер вона частина нашої сім'ї, це найменше, чим ми можемо їй віддячити, ніж я можу їй віддячити, – по натовпу пронісся схвальний шепіт. - Я знаю, що не всі з вас по-доброму поставилися до неї, хоча вона нічим не заслужувала на таке ставлення. Не пам'ятаючи поганого, ця відважна дівчина все одно кинулася вас рятувати, - нарікання в натовпі стали трохи голосніше. - Вона пробачила вам ваші помилки. А я ні, – очі Інгвара спалахнули якимось потойбічним страшним світлом, і навіть у мене серце пішло в п'яти. - І самий мерзенний вчинок я не можу залишити безкарним, – продовжив він, і хрипкий шепіт ярла, здавалося, почули всі. - Серед вас є людина, яка не тільки зводила на безневинну дівчину наклеп, а й ще в запалі помсти піддала усіх нас небезпеці, відкривши браму унанде, і не один раз, а двічі!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍