Читати книгу - "Ліс таємниць"

гущу смугастого хутра. Проте цей удар змусив воєводу послабити хап. Вогнесерд відкотився убік, ледве уникнувши смертоносного укусу в шию.

— Кицюня! — дражнився Тигрокіготь, готуючись до нового стрибка. — Ходи глянь, як б’ється справжній вояк.

Він кинувся на Вогнесерда, проте той в останню мить ухилився. Тигрокіготь спробував розвернутися в тісному кублі, але лапи його не втрималися на слизькій від крові долівці, і він упав на бік.

Вогнесерд миттю побачив нагоду. Він ударив кігтями згори донизу, уздовж Тигрокігтевого живота. Хутро воєводи просякло кров’ю. Він високо та пронизливо вереснув. Вогнесерд напосів на нього, знову ввігнавши кігті в пузо та заразом вчепившись зубами в шию. Тигрокіготь заборсався, марно намагаючись вивільнитися, а його гарчання ставало все тихішим, поки з живота струменем текла кров.

Вогнесерд відпустив шию воєводи, не прибираючи, проте, лап із його кінцівок і грудей.

— Синьозірко! — гукнув вояк. — Допоможи притримати його!

Провідниця тихенько сиділа у своєму вимощеному мохом гніздечку. Її чолом струменіла кров, проте вигляд крові насторожив Вогнесерда не так сильно, як вираз її очей. Вони були розгублені, їхня синява поблякла. Синьозірка незмигно дивилася перед собою, наче спостерігаючи загибель усього, над чим вона працювала.

Коли Вогнесерд заговорив, провідниця смикнулася, ніби її щойно розбудили зі сну. Рухаючись із тією ж сонною неквапливістю, вона пройшлася кублом і вляглася просто впоперек задніх лап Тигрокігтя, притиснувши його до землі. Навіть із ранами, які б надовго вивели з ладу меншого кота, воєвода силкувався вирватись. Його бурштинові очі палахкотіли ненавистю, він сипав прокляттями направо й наліво, закликаючи громи і блискавки на Вогнесерда та Синьозірку.

Вхід до кубла перегородила чиясь тінь, і Вогнесерд почув хрипке, уривчасте дихання. Він повернув голову, очікуючи побачити ще одного зайду, але то був Сіросмуг. Вогнесерда охопила тривога — вигляд у його друга був жахливий. Бік сірого вояка серйозно кровив, кровила лапа, навіть із рота вилізла кривава бульбашка, коли він простогнав:

— Синьозірко, ми... — кіт затнувся й витріщився на них. — Вогнесерде, що трапилось?

— Тигрокіготь напав на Синьозірку, — швидко пояснив йому товариш. — Ми весь час мали рацію. Він справді зрадник. Воєвода привів сюди волоцюг, які на нас напали.

Сіросмуг дивився перед собою, навіть не кліпаючи, а тоді раптом струснувся, наче випірнувши з глибокої води.

— Ми програємо бій, — нявкнув він. — Їх там надто багато. Синьозірко, нам потрібна твоя допомога.

Провідниця глянула на Сіросмуга — і не відповіла. Вогнесерд бачив, що її погляд так само порожній та невидющий, наче викриття правди про Тигрокігтя остаточно зломило її дух.

— Я піду, — запропонував Вогнесерд. — Сіросмуже, не допоможеш Синьозірці тримати Тигрокігтя? З ним розберемося після бою.

— Ну, спробуєш, кицюню, — крізь купу піску прошамкав Тигрокіготь.

Сіросмуг пошкандибав на місце Вогнесерда, поклавши лапи на груди воєводи. Вогнесерд на мить завагався, не впевнений, чи зможуть поранений Сіросмуг і перелякана Синьозірка впоратися з Тигрокігтем. Але у воєводи досі не спинилася кровотеча, тож він явно слабшав. Вояк повернувся і прудко побіг надвір.

На перший погляд, на терені були тільки волоцюги, наче всіх Громових вояків уже вигнали. Тоді Вогнесерд почав тут і там розрізняти знайомі постаті. Довгохвіст із усіх сил викручувався з-під великого смугастого кота. Плямошкур ухилявся від кощавого сірого бандита, намагаючись кігтями вдарити його по носі, аж поки випадково не врізався в іншого нападника.

Вогнесерд відчував, як його покидають сили. Битва з Тигрокігтем виснажила вояка, а рани пекли вогнем. Він не уявляв, скільки ще зможе протриматись. І тільки інстинктивно, напівсвідомо вчасно відкотився від рудої кішки, яка спробувала вчепитися йому в спину. Краєм ока Вогнесерд помітив зграбну, блакитно-сіру постать, що мчала галявиною, вигукуючи клич.

«Синьозірка!» — радо подумав він, замислившись водномить, що ж трапилося з Тигрокігтем. Але тоді збагнув: ця войовниця не Синьозірка. То Мрячконіжка!

Ціною величезних зусиль Вогнесерд вирвався від рудої кішки й підвівся. Із тунелю бігли Річкові вояки: Леопард ошубка, Каменешуб, Чорнокіготь… За ними примчав Білошторм у супроводі свого патруля. Ці коти були сповнені сил і, б’ючи хвостами з люті, налетіли на загарбників, випустивши кігті.

Нажахані раптовою появою підкріплення, волоцюги позадкували. Руда кішка, що напосіла на Вогнесерда, завила від жаху й кинулась навтьоки. Інші — за нею. Вогнесерд підганяв їх іще якихось кілька кроків, шиплячи і клацаючи зубами. Але в цьому вже не було потреби. Геть збиті з пантелику, коли перемога була вже майже в їхніх лапах, та ще й позбавлені лідера — Тигрокігтя, нападники втратили будь-який бойовий запал.

За кілька митей вони всі щезли. Залишився тільки Хвостолом, у якого сильно кровоточили голова і плечі. Осліплий кіт дряпав кігтями землю й нявчав, наче маленьке кошеня.

Річкові коти збилися разом та почали вдоволено муркотіти. Вогнесерд рушив до них.

— Дякую, — нявкнув він. — Я ще жодному коту не був настільки радий.

— Я впізнала деяких Тіньових вояків, — понуро сказала Леопардошубка. — Тих, що пішли із Хвостоломом.

— Так, — Вогнесердові поки не надто хотілося згадувати про втручання Тигрокігтя. — Як ви дізналися, що нам потрібна допомога? — здивовано запитав він.

— А ми й не знали, — відповіла Мрячконіжка. — Ми прийшли поговорити із Синьозіркою про…

— Не зараз, — перебила Леопардошубка, хоч Вогнесерд уже здогадався, що вона хотіла сказати «про кошенят». — Громовому Клану потрібен час, щоб оклигати, — вона делікатно схилила голову перед Вогнесердом. — Ми раді, що змогли допомогти. Передай провідниці: ми скоро повернемось.

— Так, я передам, — пообіцяв Вогнесерд. — І ще раз дякую.

Він спостерігав, як ідуть Річкові коти, а тоді роззирнувся, відчуваючи, що втома буквально хилить його до землі. Терен був закаляний шерстю і кров’ю. Жовтоікла з Попелапкою вже почали оглядати поранених котів. Хоч Вогнесерд і не бачив медикиць у бою, на обох були відмітини ворожих кігтів.

Він глибоко вдихнув. Час розібратися з Тигрокігтем, але сил для цього майже не залишилося. Рани Вогнесерда шалено боліли, а кожнісінький м’яз нив від найменшого поруху. Поки він прямував до кубла Синьозірки, позаду нього пролунав голос:

— Вогнесерде! Що тут сталося?

Озирнувшись, вояк побачив Піскошторму, яка щойно повернулась на чолі мисливського патруля. За нею плентався Хмаролап. Войовниця роззиралась тереном, наче не могла повірити своїм очам.

Вогнесерд стомлено похитав головою.

— Хвостоломові бандити, — буркнув він.

— Знову? — гидливо буркнула Піскошторма. — Можливо, тепер Синьозірка двічі подумає про те, чи варто нам укривати Хвостолома.

— Усе набагато складніше, — Вогнесерд не мав сил пояснювати їй щось просто зараз. — Піскоштормо, ти зможеш дещо для мене зробити, нічого не запитуючи?

Войовниця підозріливо на нього глянула.

— Залежить від того, що саме.

— Піди в кубло до Синьозірки і спробуй дати раду з тим, що там знайдеш, але краще візьми