Читати книгу - "Єдина для Ворона, Олександра Багірова"

Розділ 52

Слава

Вона йшла колись рідними вулицями. Падав дощ, але Слава навіть не подумала відкрити парасольку, яку стискала в руці. Чи могла вона припустити, що буде сумувати за чоловіком, з яким розпрощалася кілька годин тому? Що її серце з трепетом згадуватиме момент знайомства Адріана та Андрія. Син та батько… її сім’я…

Слава завжди вважала, що загальноприйняті сімейні цінності не для неї. Її психіку зламав Володимир, до обіймів якого вона потрапила молодою дівчиною. Мати, яка потурала її зв'язку з монстром. Потім Лев… Слава звикла боротися як могла та як вміла. Використовувати чоловіків, змінювати їх, вона багато гидоти коїла за для досягнення своїх цілей. І головне – ніколи вона не кохала. Захоплювалася, часом відчувала прихильність, але з сильними почуттями це не мало нічого спільного. До свого чоловіка у певні періоди їхнього життя вона відчувала пристрасть, ревнощі, боролася за Костянтина, а іноді мріяла його знищити. Богдан теж займав особливе місце в її житті… Але всі її захоплення тьмяніли на тлі приголомшливого почуття, яке вона зазнала ледве побачивши Адріана.

Вона завжди вважала, що не здатна любити, що вороги випалили її душу вщент. Деколи навіть отримувала збочене задоволення від своєї порочності.

З Адріаном все було дуже складно та боляче. Але вона ні на секунду не задумалася чи залишати від нього дитину - безперечно залишати. Вона хотіла мати його частинку, хоч тоді була певна, що вони ніколи не зможуть бути разом.

І тут життя дарує їй шанс на те, що, як Слава завжди думала, не для неї – звичайні людські радощі. Сім'я.

Син, коханий чоловік. Тільки зараз вона усвідомлює, що їй ніхто не потрібний, крім Адріана. Вона любить, шалено, і в той же час спокійно. Вона милується цим чоловіком, кожна хвилина поруч із ним – свято. Ні з ким ніколи не буде так. Слава хоче спробувати забути образи, залишити минуле у минулому. Але для цього треба поставити крапку. І Нік, вона не може не діяти. Вона спробує допомогти, тим самим закривши свої питання.

Вона підходить до високої офісної будівлі. Ніколи не думала, що добровільно прийде, та ще й, що в її душі більше не залишиться жодної краплі злості та образ. Адріан, Андрій, Ворон – ці чоловіки якимось незбагненним чином змінили її.

- Не здивований, - промовляє Костя, зустрічаючи її на порозі свого кабінету.

- Вже доповіли, - посміхається.

- Просто логіка, Славо, - його сталеві очі дивляться без ненависті, в них вгадується інтерес, не як до жінки, а до цілі її візиту.

Вони багато років прожили у шлюбі. Були і зради, і ненависть, і пристрасть. До Кості вона відчувала спектр дуже яскравих емоцій, але не кохання. А ось її Костик любив, у цьому Слава певна, жінка це відчуває. Але два полум’я… вони були приречені, вони планомірно спалювали одне одного.

Люба, його теперішня жінка, спокійна та розважлива, вона тримає вогонь, не дає йому поширюватися. Так само і Адріан для Слави, її острівець спокою та гармонії. Це вона розуміє зараз, мудрість приходить із роками.

- Без різниці, - знизує плечима та проходить до кабінету, сідає в крісло. - Нам треба поговорити.

- Чай, кава, сік? - він зачиняє двері, проходить до свого столу.

- Сік та кава, ти знаєш, як я люблю.

- Я пам'ятаю, - сканує її.

Слава знає цей погляд. Часом він доводив її до сказу, часом під ним вона переживала найяскравіші моменти.

- Навіщо ж я прийшла, якщо ти в нас такий здогадливий? – іронічно запитує.

- Розставити крапки. Доля тебе любить, скільки разів ти могла згоріти, скільки разів була на краю, але видерлася. А зараз тобі потрібна тиха гавань. Ти хочеш з власної волі зникнути з радарів, - хрипкий голос колишнього біжить по шкірі, вона надто добре знає магію його слів, те, як він уміло грає інтонаціями.

– Я прийшла просити, – сміливо зустрічає його погляд, дозволяє зазирнути до себе в душу.

- За Микитку, - підморгує їй.

- Так.

- Чим він тебе взяв? – Костя примружується, срібло в очах темніє. - Скільки тебе знаю, ти ні за кого не трималася. Навіть за… – робить ковток води, – Адріана.

- Він бачив у мені людину, а не змію. Він мені вірив, а я не могла зрадити його довіру.

- Тобі багато хто вірив, Славо, - схиляє голову набік. – Навіть я… свого часу…

– Ні. Усім завжди було від мене щось потрібне. А Микита став моєю родиною, рідною людиною. Він розкопав у моїй душі ті якості, про які я й сама не підозрювала. Завдяки йому я повірила, що кохання можливе, - Слава відверта зараз з Костею. Так, як бувала вкрай рідко.

- Приручив змію, - його сталевий сміх пробігає шкірою.

- Нехай буде так. І тепер я прошу допомогти йому, не відбирати доньку, не дозволити натворити дурниць, - вона готова і до принижень. В принципі, багато віддасть за щастя Микити. - Я ж знаю, що у вас розбіжності почалися через мене, то нехай вони на мені закінчаться.

- Слава, ти знаєш, що я ніколи і нічого не забуваю, - каже дуже серйозно, веселі іскри повністю зникають з очей.

- Знаю, - киває.

- Ти спіймала кулю, яка летіла у мою дружину. Ти її врятувала. Не тільки її, а й дочку, яка мала ось-ось народитися. Я міг би списати твій вчинок, на рахунок минулих гріхів, і вважати, що ми квити, - встає і підходить до мене.

- Міг, - погоджуюсь.

- Але брехати собі, паршива витівка.

- Врахував помилки минулого, - дивиться на нього знизу вверх. Костя стоїть над нею, але не тисне аурою, навпаки, зараз їй комфортно, як давно з ним не було.

- Безперечно. І не можу не визнати, ще однієї твоєї заслуги, - його оксамитовим голосом наповнюється простір.

- Який же?

- Якби ти не творила всю ту дичину, я б продовжував жити з тобою, і не дізнався, яким може бути кохання.

- Люба-любов, - закушує нижню губу.

- Моя жінка, - слова просякнуті теплотою.

- Ти мене любив, Костю, - навіть не приховує посмішки.

- Слава, нема чого ворушити минуле. Ти знаєш відповіді, - бере мене за руку і різко піднімає з крісла. – А тепер поїхали.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍